Вересові меди - Страница 19

– Я їх теж дуже люблю. Але Степця… Степця – ні. Ой, бабуню! Він такий рябий і говорить, як жуйку жує. Колись почув, що я на татовій сопілці граю, став сміятися, каже: як то – дівчина на дудці свистить? Хіба ж сопілка свистить? І що ж мені робити? Що, бабуню? Кого ж мені слухати – маму чи серце своє? Ви ж казали, що той, кого любиш, у серці має бути. А Степця там немає…

Дана захлипала. Димка погладила її по голові, як маленьку дитину.

– Зажди ще трохи, Богоданцю. Не протився, не сварися, а скажи, хай не вельми спішать твої тато з мамою. Чого це їм припекло до цеї Покрови? А хіба ж на другий рік Покрови не буде? І на другий, і на третій. І ти ще не перестарок. Що то є твої літа? Не всім же у сімнайцять вискакувати замуж, як твоя мама.

– Та це не їм. То Степцьо…

– А ти Степанові скажи, що тобі ще треба призвичаїтися до него, на прадьонки походити, на здибанках з ним постояти, придивитися, прислухатися. Одружитися – не дощ переждати. Треба виждати, все зважити. А там час покаже і серце само підкаже. А що хлопець рябий і небалакучий – то не найбільший гандж. Ой не найбільший, Богоданцю. З лиця воду не пити, та ще й з чоловічого. Гарний чоловік – то тіко морока для жінки, лишні сльози і переживання. Ти будь гарна за двох, Богоданцю, а він хай тую красу твою оберігає та любить тебе, та цілує-милує від голови до п’ят, та на руках носить.

– Ой, таке скажете… – зашарілася Дана.

10

…Гнідий кінь зеленого вітра обганяє. То піднімається над полем так високо, що й не торкається його, то опускається до землі, б’є копитами об недозріле жниво. Ще не завосковілі колоски вистрілюють з-під копит білим молочком. А гнідий відштовхується і знову летить.

Різнокольорові атласні стрічки та паперові квіти, вплетені у шовковисту гриву, розвіваються на льоту і тріпотять, лопотять так, аж вухам боляче. За конем, як довгий прозорий вельон, тягнеться дражливий аромат весільного короваю. Короваю, для неї випеченого, але не їй судженого.

Між двома сусідськими полями – глибокий рів, ярок, порослий гострими шабельками осоки. Кінь вигинається у повітрі спиною, як акробат у цирку, падає на передні ноги, хвицає задніми. Навіть не помічає, що вершниці на ньому вже немає, – летить собі далі, понад полем, попід небесами.

Вона не відчуває болю. Тільки смак житнього молочка з розчавлених колосків, що раптом солодко пролилось на вуста. Тільки стукіт серця, що заглушає геть усі звуки. Та ось воно, її дурне серце, виривається з грудей і мчить за конем. Куди ж ти? Не чує, наздоганяє гнідого, випереджає, летить поперед нього. Далі, далі, далі…

Стукіт серця і стукіт копит… Якийсь час – в одній звуковій гамі, в одному ритмі. Але далина все більш приглушує звуки, приколисує їх колоссям. Нарешті тиша, висока, аж до неба. Вселенська тиша. А з неї виростає якийсь дивний звук. Дуже дивний. Ніби маленька пташка горлечко чистить, а воно, застуджене чи поранене, ніяк не хоче співати – похрипує та поскрипує собі відчайдушно. Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип…

Дана підвелася, випросталася, але звуки не зникали. Та це ж осокір так скрипить під вікном! А кінь? Де ж кінь у барвистих стрічках та квітах, що так зримо промайнули перед її очима, так голосно пролопотіли біля її вух? Нема.

Що це було? Якщо сон, то нічого доброго – кінь сниться до хвороби. Ні, кажуть, то чорний до хвороби або й навіть до смерті. Білий – до весілля, до щастя. А вона тільки що літала на гнідому. Гнідко – до переїзду, до мандрів, до переміни. Які там уже в її віці мандри… Ет, куди ніч, туди й сон.

Сон? Та вона ж іще й очей не склепила. Допізна перебирала вересовий цвіт. Половину його розістлала на горищі, на полотнині, простеленій поверх пахучого сіна, – хай собі сохне. Ніде цвітові так гарно не сохнеться, як на горищі. Другу частину залишила у кошику – завтра забере в місто, а вже там буде варити солод і сусло на вересовий мед. Все, як Димка колись робила, все, як та її учила.

А потім присіла, задивилася на той верес. І раптом перед очима – кінь. Ні, він не наснився. То справдешній гнідко до неї явився. Пролетів через пам’ять, як через житнє поле, майнув шовковистою заквітчаною гривою – і повернувся туди, звідки вилетів.

Дана встала. Пішла до кухні, запарила чай із свіжим вересовим цвітом, сухим суничником та мелісою (найперша поміч при безсонні), натерла спиртовою настоянкою з каштанових «кожушків» коліна, обгорнула їх старими вовняними шарфами, перейшла до кімнати, ввімкнула маленький телевізор, втупилася поглядом у нічний екран, але хутко підвелася з крісла, повернулася до ліжка, підсунула ближче настільну лампу, взяла до рук книжку, спробувала читати…

Кіно не сприймалося, книжка не читалася. І гультіпака-сон так і не прибився цієї місячної ночі до зеленого дерев’яного будиночка, притуленого лівим причілком до старого як світ осокора. Повіявся, мабуть, її сивий дрімотник до молодших, кращих, здоровших, добряче натомлених за день, готових з розгону впасти у його солодкі обійми.

Завтра вона поїде до міста. Отримає пенсію – на карточці уже за три місяці зібралося. Частину перерахує сюди, у Туричі, на сільський драматичний гурток – за місяць обласний фестиваль народних театрів, хай готуються. А бібліотеці треба буде трохи книжок з дому передати. Сільський голова сміється: якби не її фінансові вливання, то їхньому театру давно б жаба цицьки дала, а так мають люди розраду, навіть грамоти з області привозять. Смішно йому… Та якби він хоч інколи замість пляшки оковитої книжку купив, то, може, й на театр гроші знайшлися б, і в бібліотеці взимку білі ласиці на вікнах не дрімали б. А то, бач, на всілякі гуляння-пригощання – і з приводу, і без приводу – завжди знаходиться, а як тільки про театр чи бібліотеку мова заходить, зразу: «Ні копієчки немає, культура ж бідна, як церковна миша». Якби ті миші та щурі хоч трохи менше гризли…