Вересові меди - Страница 31

Ще раз виглянула через вузьку щілину між снопами в садок. До самої покрівлі нагнута гілляка величезного волоського горіха. Якщо якось пробратися назовні і вилізти на неї… Житні снопи прив’язані до крокви… Відв’язати хоча б один… А тоді розсунути… А там по гілляці до горіхового стовбура… А по стовбурові спуститися донизу… А тоді перебігти до груші… А біля груші прив’язані коні, двоє їхніх гнідків, уже причепурених до її весілля, готових везти до вінчання – із кольоровими стрічками та паперовими квітами в гривах…

Кінь здивовано скосив на Дану вологі очі і потягнувся теплими губами до долоні – сподівався, що вона, як завше, принесла йому якогось смаколика.

– Нема, конику, нема! Потім буде. Опісля.

Відв’язала його, заскочила на спину, вдарила п’ятками у боки. Гнідко незадоволено махнув гривою і поволеньки потрюхикав через город. Але посеред межі раптом зірвався на галоп. А вона все пришпорювала його, все підганяла. Залопотіло зелене жито, біле молочко з незавосковілих ще колосків бризнуло з-під копит. Зашелестіли на вітрі весільні стрічки і квіти.

Як вона могла забути про цей вузький, але глибокий рів, що розділяв два сусідські поля? Кінь різко вдарив задніми копитами об тверду смужку грунту, що вузьким валом протягнувся над ним, відштовхнувся і ніби завис у повітрі. Вона вже не чула, як він приземлився по той бік яру. Отямилася над самим урвищем, порослим мати-мачухою, роменом та деревієм. Отямилася і страшенно злякалася, бо раптом здалося, що в грудях не б’ється серце. Чому? Може, вона вже мертва? Може, прокинулася на тому світі? І тут почула вдалині, там, де призупинився кінь, чіткий прискорений ритм – тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук… Отже, капосне серце вискочило з грудей та й полетіло за гнідком. Треба догнати, треба зловити і покласти його на місце. Треба…

Вона голосно зойкнула, спустилася на дно яру, видерлася по крутому схилу на другий бік і пішла до обійстя Книг. Зазирнула у вікно, але нікого не побачила. Штовхнула двері.

– Свят, свят, свят! Що це з тобою? – Катерина злякано глянула на Данине обличчя із кров’янистими саднами, на розірвану сукню, поплямлену зеленим соком молодого жита. – Нема його тута. Нема! Мо’, знов кудись поїхав.

– Куди?

– А я знаю… Хіба він мені казав? Хіба він каже матері, куди його носить?

– Може, до Мацейова?

– Не знаю. Нічого не знаю! Угомонися, дівко! Не ходи, як мара! Остепенися і йому дай спокій. Йдеш за того Охрімчука, то йди. Народиш купу дітей і будете собі жити, як усі инші. Сказано ж, гроші до грошей тягнуться. Не рви мому синові душу! Відпусти його!

– А він мені не рве? Мені не рве?!!

У дворі хтось затупотів, загримотів відрами. Це Назар і Сянько – прибилися-не забарилися. І як вони вгледіли, куди вона побігла? Весь час очей не зводили? Чи просто здогадалися, куди вона може втекти?

Хороші братики. Дуже хороші! Нишпорять на подвір’ї, як справжні нишпорки – певно, Юрка шукають. От і добре, що його немає. А то убили б, якби знайшли, бо такі розпасійовані, аж говорити не можуть, тільки кулаками розмахують. І що вона їм лихого зробила, що й вони проти неї?

Вскочили до хати, підхопили під руки непутящу сестру, вивели на подвір’я, підвели до рукомийника, змусили вмитися, причесатися. Сянько спробував було ще й сукню відмити, але де там – зелені плями вже назавжди в’їлися у світлий поділ.

– От воропаха шудрата! Новеньку сукню на шмату перевела, – хмикнув Сянько. – Та йди вже, удома хутко перевдягнешся.

– І заодно по дупі дрином заробиш, – сердито додав Назар. – Зараз тобі тітка Настина вшкварить, щоб не дуріла та встид перед людьми родині не робила.

Втрьох пішли стежкою через поле: попереду Назар, за ним Дана, а ззаду Сянько. Зупинилися перед садибою Ясницьких. Наказали Дані присісти на межі. Назар остався біля неї, а Сянько побіг на подвір’я. Дана думала, що брат принесе їй переодягтися, щоб не появлялася на людях у такому вигляді. Але він, вочевидь, дав знак парубоцькому «війську», бо те хутко затупотіло з подвір’я до Дани.

– Оце молода! Оце заховалася! – реготали хлопці.

– Ми тут усі з ніг збилися, увесь двір догори дригом поставили, а вона собі посміхається, посеред жита качається, як писанка на святого Юрія.

Парубки продовжують гру, вдають, що й не помітили слідів сліз на Даниному обличчі, повірили у схованку посеред жита. І Степцьо нібито пропускає повз вуха прозорий натяк на святого Юрія, робить вигляд, що нічого непередбачуваного не сталося, що це навіть з його відома молода була так вдало захована. Він несподівано розщедрюється і платить «військовій дружині» в два рази більше, ніж збирався, – і за молоду, і за те, щоб парубота тримала свої наперчені язики за зубами.

Дана так і не заснула тієї передвесільної ночі. Ця невдала втеча… Це розпачливе «Не рви мому синові душу! Відпусти його!»… Це принизливе повернення додому під охороною двоюрідних братів… Цей торг Степця з парубками із «військової дружини»… Ніби вона не людина, а дурна телиця, що втекла з хліва на пашу. Ніби якась річ, яку Степцьо може купити, щоб потім тішитися…

А де ж Юрко? Що з ним? Може, його ті Хотинчині кремпаї не тільки побили, але й… Господи! А якщо вони справді убили Юрка і вивезли за село? Він через неї зі світу пішов, а вона завтра стоятиме зі Степцьом перед вівтарем, сидітиме за весільним столом і … Ні! Не буде цього! Краще – сторч головою, з мосту та у воду. Річка у них глибока, особливо там, де в озеро впадає. А озеро ще глибше, на середині до десяти метрів, казали. Вона скочить з мосту у річку, у самісінький вир, де ніхто ніколи й не купається. Вир викине її в озеро, понесе аж на середину. Буде їм Трійця! Буде їм весілля! Господи! Та що ж це вона таке думає! То ж гріх. Димка казала – найбільший, найстрашніший. А якщо Юрко зараз у біді? Якщо десь стікає кров’ю? Якщо йому потрібна допомога? Ні, вона мусить жити. Мусить знайти Юрка. І коли вони зустрінуться, то вже ніколи не розлучаться. Ніколи!