Вересові меди - Страница 43

Перед самою брамою замку Любарта, під старим ясеном, дорогу перегородив якийсь хлопець – розкинув руки для обіймів, розцвів широкою усмішкою.

– Скільки літ, скільки зим! Боже, якою ж ти красунею стала! Справжня панянка! Прилетіла з Кракова на вакації?

– Еге ж, прилетіла на акації, сяду на найвищій гілці і буду співати: «Кар-кар-кар». А що, у Луцьку всі хлопці так знайомляться з дівчатами?

– Олесю! Хіба ти мене не впізнала? Я Вадим. Ми ж разом ходили на хореографію? Навіть танцювали в парі!

– Вигадали б, пане Вадиме, щось простіше! Я не люблю, коли брешуть. І звати мене не Олесею.

Дана смикнула Устинку за руку, вони повернулися на Замкову площу і пішли бруківкою назад.

– Треба ж таке вигадати! Мабуть, був у саду, неподалік від сцени, коли та пані на мене налетіла. Почув, що вона називала мене Олесею, от і пішов слідом за нами, а тоді забіг наперед, вирішив приклеїтися, – сказала зі сміхом Устинці. – От хитрун! Хай тепер до залізної брами клеїться.

Увечері довго не могла заснути, перед очима поставало село, тато з мамою, Димка, Юрко… Думка про Юрка не йшла з голови. Ніч така місячна, що й справді – хоч голки збирай. Це б їм стояти вдвох десь під деревом, воркувати, мліти в обіймах. А вона навіть не знає, де він, що з ним. Може, зараз так само дивиться у небо на оцей величезний місяць? Може, так само тужить за нею, як вона за ним? Кажуть же, що закохані завжди відчувають одне одного навіть на великій відстані, навіть на різних кінцях землі, бо ж їхні серця завжди налаштовані на одну енергетичну хвилю.

Авжеж, закохані. А якщо він… Чогось же не відповів на жоден її лист, які вона надіслала у село. О ні! Ні-ні-ні! Його просто не було весь цей час у Туричах. Просто ще не було. От приїде і тітка Катерина дасть йому всі листи зразу. І він прочитає, а тоді… Думай про мене, Юрчику! Думай! Думай! Юрасю, Юрасику, Юрасенятко моє!..

Круглий диск, що завис над вікном, нагадав раптом про ту ніч, коли тато з мамою привезли сіно з-під лісу і складали його у шопі. Ох, як же вона тоді забоялася, що місяць так близько підкотився до землі і з нього до них на подвір’я може скочити той страшний дядько з вилами, отой підступний Каїн, про якого розповідав тато. Дурне мале…

Тільки задрімала, як у двері загрюкали – неспішно, розмірено, але сильно, вимогливо. Пірнула під ковдру і зачаїлася, тільки серце, як у переляканої перепілки – стук-стук-стук-стук.

– Устинко, не відчиняй! Не треба! Мало хто може приплентатися посеред ночі.

Але Устина вже запалила лампу, накинула халат і відчиняє двері. Дана визирнула з-під ковдри. На порозі постав опасистий чоловік у чорному поліцейському однострої. За його широкими плечима – великий круглий місяць, ніби чоловік і справді тільки-но зіскочив з нього. Здалося раптом: у руках цього чорного нічного гостя зблиснули вила.

– Ой, Божечку! Спаси і сохрани! – прошепотіла Дана і знову заховалася під ковдру.

– Олександра Радич? – басом прокотилося у нічній тиші.

– Ні, я Устина…

– А де панна Олександра?

– Тут така не живе. Я й не знаю ніякої Олександри.

– А це ми зараз побачимо.

Поліцейський спокійно, але напористо відтрутив Устинку від вхідних дверей і зайшов. Із сусідньої кімнати виглянули перелякані господарі.

– Що сталося, пане полісмене? – запитала Устинина тітка. – То хороші дівчата, дуже порядні і законослухняні, акторки з театру. Устинка – то донька моєї сестри. А то її товаришка. Повірте нам, пане полісмене, вони ніц поганого не зробили.

– Знаю, що акторки!

Поліцейський підійшов до ліжка, на якому лежала Дана. Одним ривком зірвав ковдру.

– Ану покажи писок! Голову, кажу, підніми!

Вийняв з кишені фото. Подивився, порівняв обличчя на ліжку і на світлині. Задоволено хмикнув.

– Одягайся!

– Але ж це не та дівчина, яку ви шукаєте! Це Богдана Ясницька! – закричала Устина.

– Цо то панєнка так нервується? В постерунку розберуться – та ци не та, – байдуже кинув поліцейський. – Моя справа доставити.

– Але ж ви повинні доставити якусь Олександру! – у Дани зрадливо затремтіли губи.

– Збирайся, кажу! Хутко! Хутко! Хутко! – повторив поліцейський, спокійно, але так, що про якесь заперечення не могло бути й мови.

Дана одяглася. Підійшла до дверей.

– З речами, – сказав поліцейський, голосно позіхаючи. – Кошуля, майтки, тенди-сенди.

– Навіщо? – сполошилася Устинка. – Навіщо їй речі? Ви ж її сьогодні відпустите. Правда ж, пане полісмене, відпустите? Це ж якась помилка.

– Бардзо нєрвна панєнко! – нарешті розсердився поліцейський. – Там розберуться, коли її відпускати і чи взагалі відпускати. А вам я порадив би стулити свій симпатичний писочок і мовчати, поки вас нічого не питають. Бо можуть і вас запитати.

Біля дверей будинку стояла бричка. Поліцейський почекав, поки його нічна полонянка сяде, тоді тяжко вмостився сам і смикнув за віжки. Сірий кінь знехотя рушив з місця і поцокотів від Красного до площі Братський Міст, звідти завернув праворуч, до старої частини міста, за костелом святих Петра і Павла взяв ще раз праворуч. Зупинився біля похмурої будівлі тюрми, що розмістилася в колишньому монастирі бригідок.

– Прошу панєнку до поліцейського постерунку! Будьте, як вдома! – пожартував Данин провожатий.

Їй знову здалося, що в руках у нього сяйнули вила.

7

У тісній темній келії колишнього монастиря бригідок – шестеро жінок. Нар також шість – по три під кожною стіною, розміщені у три яруси, від кам’яної підлоги до такої ж кам’янистої стелі. Дана тут сьома. Отже, для неї навіть нар немає. Вочевидь, котрусь із ув’язнених вранці відпустять або ж Дану планують перевести в інше місце. А поки що вона сидить на кутику вузького дерев’яного лежака і з острахом поглядає на жінку, згорнуту на ньому калачиком.