Вересові меди - Страница 47

Дана зайшла до хати і заніміла. Ні мисника, ні ліжка, ні образів на стіні, ні тканих ходників на підлозі. Під стіною біля покутя – стіл без скатертини. А за столом якийсь чоловік у шкірянці.

– Ви у якій справі, громадянко?

– Я не у справі. Я до батьків приїхала. Це моя дома.

– А, то ти, значить, ще не знаєш. Да, ми не встигли прибити вивіску. Завтра приб’ємо. Тут тепер сільрада. А мати твоя он там, – він показав через вікно на маленьку літнівку, у якій Ясницькі зазвичай готували їсти влітку. – Для одної людини тих хоромів вистачить.

– Чому для одної?

– Я ж сказав: вона он там.

Дана кинулася до літнівки. Старі двері голосно рипнули.

– Це ти, Хотинко? – почулося від печі.

– Доброго здоров’я, мамо. Це я, Дана.

– Бог дав, Бог і взяв. Немає Данці, Хотинко. Немає. Кажу ж, Бог дав, Бог і взяв. А твої кремпаї є? А, середульшого повезли. Ая’, моцним господарем твій Назар став, ще й за жінкою земельки прихопив. Тобі ліпше, тобі завше було ліпше. І зара… У тебе зосталася хата, бо нащо їм сільрада на хуторі, і твій Андрій в хаті, коло тебе. А ти ж і не зводила свеї хати, Хотинко, тобі все од мами й тата дісталося. Не те, що мені. Ми з Митром і раз стягалися на свою хату, перед войною, і другий, по войні. Кожну деревинку з лісу тягли, кожну цеглинку самі виробляли і випалювали, а потім Митро мурував усе сам. Бо він у мене такий чоловік. Теперичка ні Митра, ні хати. Але я не піду до тебе. Нє-нє, не проси, Хотинко, не вмовляй. Буду на свему обійсті, коло свеї хати. Як я її покину? А як вони схочуть розвалити? Чи підпалять сп’яну? Нє-нє, Хотинко, йди собі, йди до свого Андрія, до своїх онуків.

– Мамо, це я. – Дана обняла матір і заплакала. – Що з вами?

– Не силуй мене! – розсердилася Настина. – Сказала, не піду – і не піду. Вернеться мій Митро, то де буде шукати мене? Та й у тебе ж там теперка цілий кагал, а я тутечки сама собі господиня.

– Мамо, ви щось їли?

– Погодуй нашу Зірочку, погодуй. Хто ж її у тому колхозі нагодує? Вони тіко молока неїного хочуть, тіко молока. Тягнули б із неї і тягнули. А де ж вона візьме їм стіко молока, щоб усіх напоїти?

Дана кинулась у двір, принесла дров, розпалила у печі, поставила до вогню банячок з бульбою. Мама не хотіла їсти. Її треба було годувати, як дитину. Але підкріпившись, вона заспокоїлася і задрімала. Дана побігла до Димки.

Димка сиділа при гасовій лампі, перебирала якесь зілля. Вона ще більше схудла, посивіла, зсутулилась, але Дану зразу впізнала.

– О, Богоданця прийшла! Де ж ти стіко часу літала, моя пташечко? Чи надовго до рідного ирію прилетіла?

– Не знаю, бабуню. Думала, тільки провідаю своїх, але з мамою таке…

– Таке, таке, Богоданцю. Не приведи, Боже. То сталося після того, як забрали твого тата. З ним повезли із села й Хотинчиного Назара, Степана Охрімчукового і ще п’ятьох моцніших господарів. Кажуть, в тюрму їх посадили. Але хіба то таке може бути – щоб ні за що в тюрму? І хати їхні забрали. Всі ті, що були новіші, видніші. Вашу під сільраду, Охрімчукову під колхозну контору, Назарову – під читальню. Сказали, всі в селі однаковими мають бути. Бідними, значиться, однаково… От Настина й не витримала. Чєсом нормально говорить, а чєсом – як стеряна. А де то таке пережити? Все життя жили тягнути, щоб злиднем не бути, білого світу за роботою не бачити, і от на тобі. Бідолашна Настина. Мо’, при тобі вона відійде, відволодається. А ти ж як?

– І я, бабуню, в тюрмі сиділа.

– Ти, Богоданцю?! Ой, моя ж ти головойко бідна, за що?

– Теж ні за що.

– Господи, що ж це за світ настав! – Димка відсунула від себе решето з зіллям, обхопила голову руками. – Розказуй, Богоданцю, хай тобі на душі полегшає. Бо ж матері, певно, ще нічого не розказувала. А як вони з Митром тебе виглядали! Як виглядали!

Димка слухала, обхопивши голову руками.

– І вона, тея пані, носила тобі їсти в тюрму? – запитала, коли Дана замовкла.

– Носила, поки я в Луцьку була. Але я не їла, віддавала одній дівчині. А потім мене перевезли до іншого міста, і вже ніхто до мене не навідувався.

– А чого ж не їла? Треба було їсти. Молодій людині не мона голодати.

– Але ж то чужа жінка, ще й не при своєму розумі. А знаєте, бабуню, мабуть, я вже десь бачила її раніше. Мені зразу так здалося, як тільки вона почала бігти до мене. А потім я пригадувала, пригадувала…

– І не пригадала. Бо де ж ти могла її бачити? Чєсом стрічаються люди, дуже похожі. Ну, може, й не як дві краплі води, але похожі.

– Ні, мабуть таки, бачила. Це було давно, ще в дитинстві. Колись тато з мамою взяли мене до міста, на ярмарок. Поки вони щось вибирали, а я заворонилася, якась жінка взяла мене за руку і повела. Вона говорила зі мною так, ніби я її… Ні, ні-ні! Вона називала мене не донею, а внучкою, казала, що розкаже мамусі, яка я нечемна і пустунка. Але вона була такою, як ця… Геть такою. Не могла ж я собі це придумати! Пам’ятаю, як тоді перестрашилися мама з татом, як гнали коней з міста, ніби нас хтось наздоганяв. Я потім довго думала: чого вони так налякалися? Ну сплутала мене якась пані зі своєю внучкою. Це ж буває. Мабуть, вона знайшла ту свою дівчинку, бо ніхто не гнався за нами, не забирав мене. Але чому все це зі мною?

Димка відірвала руки від голови, підвелася, перехрестилася на покуть з образом.

– Що я тобі скажу, Богоданцю… Коли вже так сталося і твоя доля не розминулася з неїною… Коли вже аж два рази дороги ваші пересіклися, то це неспроста – хоче, значить, Вседержитель наш, щоб ти знала… Не думала я, що так-от на злецьке для тебе наше мовчання обернеться, що ти, моя пташко, стіко натерпишся через це. Неспроста, значиться, у Біблії сказано: все тайне мусить стати явним. Тим більш таке… Мала б тобі розказати Настина, але ж не розказала, а теперка сама видиш, яка вона. То хай вибачєє, що слово, яке неї дала, порушую. Але пора мені ослобонити душу. А то ще не підніметься вона, грішна, з такою ваготою до неба. І де я тоді опинюся? Га? Пора, Богоданцю.