Вересові меди - Страница 57

– Ні, якраз на квартиру тобі не можна. Товариш Ткачов найперше нагряне туди.

– Звідки ви знаєте, що я живу на квартирі? І що…

– Цс-с-с… Я вже старий і тому багато чого знаю.

– Теж мені старий!

Дана засміялася. Але сміх вийшов зовсім не веселий. Вона вже упізнала Арсена. Того самого, якого їй пан комісар Ліндовський показував на фото у тюрмі – тільки там Арсен Вірченко був з чорною борідкою і, мабуть, через те здавався старшим. Того самого, з яким нібито вона стояла в обнімку біля бузкового куща. Того самого, який місяць тому подав їй своє скромне пальто у гардеробі і відтоді зачастив до театру, постійно пронизує її своїм жагучим поглядом. Не раз вона бачила його і на вулиці. Але чому він опинився такої пори біля театру? Стежив за нею? Навіщо? Чого йому треба?

– Пам’ятаєш ту пані, яка в міському саду назвала тебе Олесею? – Арсен стиснув Данину долоню, ніби боявся, що після почутого вона спробує втекти.

Дана справді рвонулася. Але зрозуміла: від нього не втечеш. Та й чи варто?

– Я Дана.

– Знаю, що не Олеся. Дуже добре знаю. Але Софія Романівна цього не знала. Та я б і сам не повірив, якби… Моєї Олесі немає. Ти не можеш бути нею. Але хто ти?

– Дана Ясницька.

– Ясницька… Річ не у прізвищі. Хто ти?

– Людина. Була акторкою в театрі Миколи Певного, співала, грала на сопілці. Тепер гардеробниця.

– Теж мені таємницю видала. Тобі твоя мама часом ніколи не розповідала, що була знайома з ройовим Михайлом Радичем?

– Ройовим?

– Так, командиром роя у війську січових стрільців.

– З командиром? Моя мама була селянкою, а не вояком.

– А поза війною?

– У нашому селі був учитель. Пан Михайло. Прізвища ніхто не пам’ятає. Пана учителя мої мама і тато знали так же, як і всі у Туричах. Авжеж, бачили, пізнавали в обличчя. Але мама ніколи не ходила на його уроки. Їй тоді було вже за тридцять, вони з татом на той час прожили разом багато років. Та й не дуже її цікавила наука. Тато казав, що кілька разів ходив слухати пана учителя, бо він навчав українською мовою і це було дуже незвично.

– Але якщо моя версія розвалюється, тоді…

– Яка версія?

– Дано, я не вірю в містику. Коли Софія Романівна розказала… Розумієш, я подумав, що їй здалося. Тужила вона дуже за Олесею, от і побачила в схожій на неї дівчині свою доньку. Але коли я зустрів тебе… Ти й справді – ніби друга Олеся. Якби я не знав… От мені і прийшло в голову, що ти позашлюбна донька Михайла Радича. Ні, я знаю, що він дуже кохав свою дружину, дуже-дуже. У них із Софією Романівною було надзвичайно романтичне кохання. Не можливо уявити, щоб він її зрадив. Але як же інакше це пояснити?

– Чому ж позашлюбна?

– Ти хочеш сказати…

– До того ж… Хіба я… Тобто, хіба Олеся до тата вдалася? Мені говорили, що я, а, значить, і вона більше схожі на…

Дана запнулася. Ніяк не могла назвати ту жінку мамою. Але ж Димка сказала, що вона, Дана, – схожа на Софію. Отже, Олеся також. Арсен мовчав. Чого він так довго мовчить?

– То ти тоді все знала?

– Якби ж то. Дізналася зовсім недавно.

– У Софії Романівни хворе серце, – сказав Арсен. – Я повинен її попередити перш ніж вона тебе побачить. Ти мене розумієш? А для цього маю знати, що сказати. Тож розказуй. Часу у нас багато – до ранку ще ой-йо-йой скільки годин. – Він витяг з-під пальта вовняний плетений шарф, обмотав ним Данину шию, провів рукою по її плечах. – Тобі не холодно?

Ні, їй зовсім не холодно. І ніч така гарна, зоряна. І повітря весною пахне. Тільки біля серця холодок. Якби вона знала тоді, у міському саду… Якби знала!

Вони ходили нічними вулицями, потім зайшли до вокзалу. Арсен купив у буфеті дві склянки чаю і пиріжки. Не помітили, коли й ніч пролетіла. Прийшли до акуратного цегляного будиночка на Черчицькій околиці Луцька під ранок. В одному з вікон світилося. Дана зупинилася перед вхідними дверима і не могла зрушити з місця. Але Арсен уже підштовхнув її в плечі.

– Заходь!

Поки вона роздягалася, він пройшов у бічну кімнату. Дана так і стояла біля дверей. Серце то завмирало, то ладне було вирватися з грудей. Якою буде ця зустріч?

Двері відчинилися. На порозі стала жінка. Та і ніби й не та. Без модного капелюшка й елегантної сукні, з наспіх заколотим на потилиці тугим вузлом волоссям, пшеничного зі срібним, у домашніх капцях і старенькому халаті, вона здалася Дані іншою. І тільки очі… Очі ті самі – світло-карі, із зеленкуватими іскринками навколо зіниць і двома сльозинами, що збільшувалися, збільшувалися, поки аж не змогли втриматися під повіками і покотилися по щоках.

Поки вони мовчки розглядали одна одну, з кімнати вийшов хлопчик років двох. Сонний, босий, у блакитній піжамці з рудими кониками, зі скуйовдженим світлим чубчиком і здивованими карими очима.

– Мамо!

Це слово так довго тремтіло на Даниних вустах. Але сказала його не вона. Сказав хлопчик. Видихнув його щасливо і кинувся до неї, обняв за коліна.

– Мамусю! Ти повернулася з неба?! Тебе Бозя відпустив до мене?! Еге ж? Це я його просив, так просив-просив-просив, що він почув!..

Подумала: ні, вона прийшла не з неба. Але привело її сюди справді провидіння небесне. Щоб вона нарешті дізналася про тих, хто дав їй життя, і про сестру, яку вона має замінити для цього маленького хлопчика.

14

– Браво! Бравісімо! – Михайло заплескав у долоні і повернувся до сусіда по партеру: – Добре зіграли, еге ж?

– Як для аматорів – непогано. Ще б трохи експресії, так би мовити, внутрішнього вогню, – стримано сказав той. – Та й вокал…