Вересові меди - Страница 69

Але це не Степцьо. Ні-ні. Цей різкий порух головою – до правого плеча і трохи назад. Це потирання правої брови лівою рукою. Це ж… Господи! Невже? Зірвалася з місця, кинулася до дверей, вибігла у двір.

– Юрасю!

Губи наткнулися на колючу щетину, відшукали вуста – тверді, шорсткі, обвітрені. Руки обхопили шию. Завмерла, заніміла, затріпотіла.

– Юрасю-ю-ю!..

– Ну чого ти роздягнена вибігла? Застудишся.

Скинув пальто, загорнув її, відірвав від землі, притиснув до грудей, глибоко вдихнув запах волосся. Він завжди так робив, казав, що дуже любить запах любистку. Чим би не помила голову, а йому любистком пахла.

– Підемо до хати, – прошепотіла.

– Ні, там… Не треба, щоб мене бачили. Тим більш малий. Ще злякається небритого дядька зі зброєю. Та й краще йому не знати про мене, так для нього ж безпечніше. Раптом запитають, а діти ж не вміють обманювати.

– Звідки ти знаєш, хто у мене там?

– Розвідка доповіла, – в темряві блиснули зуби, сяйнули очі. – Та я тебе ще в лісі побачив, коли мої хлопці йшли село рятувати. Але ми дуже поспішали. Бач, якраз встигли.

– То Змієбор – це ти?

– Ти ж сама колись називала мене Юрієм Змієборцем. Забула?

– Ні, я нічого не забула. Нічого, Юрасю. Може, зайдемо хоч до літнівки. Там, щоправда, холодно. Можна було б грубку розпалити, навіть дрова в сінцях лежать, але ж дим…

У садку почулося тьохкання.

– Пора! Чуєш, мій соловейко сигнал подає? У нас ще важлива справа до ранку. Та я й не сподівався, що ти вийдеш. Захотілося хоч через вікно, хоч сонну побачити. Завтра прийду на довше. Ну чого ти так лякаєшся? Обіцяю, що до завтра залишуся живим. А ти звечора грубку в літнівці нагрій. Гаразд?

Зайшла до хати. Мама на ліжку сидить, обгорнула плечі ковдрою – в кімнаті прохолодно.

– Хто приходив?

– Кохання моє, мамусю. Той, через кого я колись зі свого весілля втекла. Пам’ятаєте, я вам розказувала? Скільки я його чекала, скільки шукала. І ось таке побачення – посеред ночі, всього кілька хвилин.

Софія зітхає, не знає, що казати, що думати. Вона була впевнена, що Дана чекає з війни Арсена. Це було б так добре – Михайлик мав би маму і тата. А так… Як же хлопчикові буде пояснити?

Дана обняла її, пригорнулася. Арсен такий славний, він їй дуже подобається. Вона кожної ночі молиться за нього – щоб живим вернувся. Від нього ж досі – ні звісточки. Як пішов у сорок першому, так і до цього дня. Тепер, коли під німцями земля горить, пошта запрацює, листи надійдуть. Але Юрко… Боже! Мамусю! Це ж Юрко!!! Це зовсім інше. Це доля, на небесах написана.

День тягнувся як вічність. Не могла дочекатися, коли він закінчиться. Під вечір протопила у літнівці, кинула на підлозі біля грубки кілька оберемків сіна, простелила тоненьке смугасте рядно – виткане колись як придане, воно й досі лежало на дні куфера. Ввечері наварила бульби у мундирах, обгорнула банячок старою вовняною хусткою і коцом, щоб довше не вихолола, насмажила шкварок, поставила слоїк з квашеною капустою. Отака весільна вечеря у них буде. Сиділа у темній кімнаті і дивилася через вікно у темний садок, що вже все більше пахнув весною, але й досі дихав зимовим холодом.

Прийшов так же, як учора. Спочатку постояв під яблунею, прислухався, обдивився навколо, а тоді відірвався від стовбура і рушив на подвір’я. Тихо-тихо, так, що й гіллячка не тріснула під ногами. Накинула кожушок і вибігла назустріч. Стиснув її так, що ледь не задихнулася в його обіймах. Сам відшукав її вуста. Вже не вкололася об щетину – побрився. Готувався, значить, чепурився. Пішли до літнівки.

Тремтів від нетерпіння, але роздягав її повільно, як і належить у шлюбну ніч. Голе тіло спалахнуло під його нетерплячими пальцями і гарячими вустами, стало невагомим, попливло на хвилях блаженства. Солодкий біль… Солодкий хміль… Гарячі квіти на місці поцілунків. І коли та ніч промайнула? У досвітковому темному садку тьохнув соловейко, у неї обірвалося серце.

– Не йди. Не йди, Юрасю! Побережися! Війна закінчується. Я тебе так заховаю, що ніхто не знайде.

Поцілував, знову глибоко вдихнув запах волосся і пішов. Банячок з бульбою так і залишився стояти, обгорнутий хусткою і коцом. Навіть розпитати нічого не встигла. А бодай тобі, «соловейку»!

Вже наступної ночі дізналася, чому він так раптово зник тоді, після Благовіщення.

– Дурненька моя! Ну звісно ж, не через те, що приревнував тебе. Хоча… трохи було… Що правда, то правда… Я ж не сліпий – бачив, як на тебе Федірко дивиться. А він і не приховував. Але якби дуже вже приревнував, то витурив би із села його, а не себе. О, хай би начувався!.. Щоб я отак-от легко відмовився від тебе?! Як ти могла таке подумати? А Федірко тоді не просто так приїхав, не в гості. Сказав, щоб я швидше втікав із села, бо польська дефензива готує арешти і я у списку тих, кого мають запроторити до Берези Картузької. Ще тоді мало збутися побажання Михалка Косінського. Мало б, якби я не накивав п’ятами з Туричів. А Федір після моєї втечі спеціально залишився ще на один день, щоб прикрити мене. Звідки він дізнався? Ну це вже питання інше. Дуже, дуже непросте питання. Як і дуже, дуже непростий Федір Лесик.

– Я бачила його в Луцьку. Він працює…

– Знаю. Він давно там працював. І псевдо у нього Артист. Я здогадувався, хто він насправді, але не міг повірити. А тоді взагалі за свого рятівника прийняв. Думав, заховаюся на кілька днів, пересиджу десь і повернуся. Але така от дивна історія – вони знайшли мене саме там, де я ховався. Ніби знали, де шукати. Та навіть не шукали – просто зайшли і забрали. Нібито й звинувачень якихось конкретних не було, але довелося відсидіти чотири місяці. Повернувся і зразу з корабля на бал – у моєї Дани весілля. Якби ти знала, як я чекав зустрічі з тобою, а тут таке… Та ще й братики твої нарвані як з ланцюга зірвалися – навіть поговорити не дали. Не знаю, як я це пережив. От і рвонув світ за очі, поки не охолов трохи. Повернувся у село, а мама розказує, як ти прибігала, як шукала мене. Ти не уявляєш, як я зрадів, що те весілля не відбулося! Як я пишався, що ти в мене така! А як не зміг тебе знайти, подумав: моя Дана не тільки від Степця, але й від мене втекла. Якби не так, то написала б хоч кілька слів.