Вересові меди - Страница 78

Михайлик вчепився руками у колиску, наполягає, щоб і її забрали з собою. Арсен знімає колиску зі сволока, але несе не до вантажівки, а до комори – ставить на куфер, прикриває стареньким ходником.

– У місті ми купимо Дмитрикові ліжечко. А колиска хай залишається тут.

– У ліжечка немає вервечок і на ньому не можна робити гойда-да, як у колисці, – впирається Михайлик. – Як я буду в ліжечку Дмитрика колисати? Ну як?

Але за хвилину-другу він забуває про свою вимогу. Сидить у кабіні біля Дани, натискає пальчиком на бібікалку, підстрибує від задоволення і підганяє водія:

– Та поїхали вже, дядьку Іване!

Дорогою минають кілька блок-постів. Вартові в одностроях віддають честь офіцерові, що під час зупинок зістрибує до них з машини. Старша жінка у кузові, з головою накрита брезентом – від вітру та мряки, – їх не цікавить. Молода з немовлям на руках та непосидючим малим поруч – тим більш. І тільки неподалік від Рожища похмурий страж дороги змушує показати не тільки Арсенові, але й Данині документи.

– Жінка ваша, кажете, товаришу капітан? – суворо-запитально поглянув на Арсена. – А чого ж фамілія інша? І де штамп про реєстрацію шлюбу?

– Так не встигли ми, товаришу лейтенант. Збиралися до розпису, а тут війна. Мене зразу мобілізували, а вона зосталася. Чотири роки чекала. Хто тоді про штампи думав? Батьківщину треба було рятувати. Головне – живі зосталися, зустрілися. Тепер от хочемо першим ділом до загсу.

Лейтенант став на підніжку кабіни, зазирнув у кузов. Дана зблідла, притиснула до себе Дмитрика. Мабуть, засильно притисла, бо Дмитрик запхинькав.

– Не терпиться їхати малому? – похмурий лейтенант перевів погляд на кабіну, ледь-ледь усміхнувся. – А в кузові хто?

– Моя мама. Ти не міг би, браток, скоріше пропустити? Малого годувати треба, у мами застуда, вночі раптово температура взялася, а ми вже про машину домовилися, не було як поїздку переносити. Для мами у кабіні місця немає, дітей у кузов не посадиш.

– Ну хай щастить. Тільки обережно їдьте. Неспокійно тут сьогодні. Під Рудкою-Козинською вчора був бій з бандерівцями. Не люблять вони нас. А ми їх ще більше.

– Дякуємо, що попередили! – Арсен полегшено зітхнув і піднявся до кузова.

Нарешті Луцьк. З передмістя Красне до Черчиць – рукою подати. Але товариш Іван їде спочатку до центру міста – має передати пакет в обласне управління міліції. За статистикою, половина міської забудови зруйнована війною. Але при в’їзді з боку Ковеля, зразу за мостом через Стир, – руїна на руїні, здається, що не вціліло майже нічого. Вся вулиця Костюшка чорніє обвугленими стінами без вікон і дверей. Вулиці майже безлюдні, хоч тільки трохи за полудень. Місто стало малолюдним – із сорока тисяч довоєнного населення сімнадять тисяч знищено в єврейських гето, тисячі людей розстріляно і відправлено до Німеччини, багато хто, як і Софія Романівна з Даною, пересиджували лиху годину у селах.

Будиночок у Черчицях зіяє двома вибитими вікнами. Коли Арсен заїжджав сюди на початку вересня, то вікна були ще цілі. Отже хтось навідувався вже після того, як він поїхав до Туричів. Але вікна – це дрібниці. Головне, що будиночок стоїть. Можна ж було застати тільки згарище.

Софія Романівна запрошує товариша Івана зайти. Зараз вона щось приготує перекусити – у торбині і сало, і яйця, і налисники з сиром, от тільки води треба закип’ятити на чай. Хлопець спочатку віднікується – треба до ночі вернутися, та й вузлик із салом у нього є свій, взяв з дому, бо ж знав, що доведеться далеко їхати. Але Михайлик хапає його за рукав.

– Товаришу Іване! Бабусю треба слухатися! – І подумавши трохи, додав: – Мене також.

– Слухаюсь, товаришу Михайле! – виструнчився перед малим міліціянт. – Що накажете робити?

Михайлик задоволено засопів, пригладив білявого чубчика, нахмурив брови:

– Посади мене у кабіну. Я хочу покрутити бублика.

Дана не спускає очей з водія: хоч би він не взявся допомагати Арсенові розвантажувати речі з кузова.

– От халепа, – розвела руками. – Все взяли, а хліб забули. Он там за рогом крамничка. Коли ми їхали, я бачила, що вона відчинена. Ось тобі, Іванку, гроші, сходи за хлібом. Тим часом і машина звільниться.

– Кругом марш! – наказав Арсен.

Коли Іван повернувся, стіл уже було накрито, на плиті закипав чайник. А коли він від’їхав, а Михайлик і Дмитрик заснули, до кімнати зайшов Юрко.

– Дякую, Арсене! Ніколи цього не забуду.

– Пий гарячий чай. Задубів, мабуть, під брезентом. Я все-таки вставав, розминався, а ти ж…

– Трохи закляк, але не змерз. Мене Софія Романівна кожухом накрила, а на кожух, здається, подушок та ковдр цілу купу накидала, а зверху ще й брезент. Можна було б і на Північний полюс їхати.

– І мені неважко було. Складніше буде далі. Тобі потрібні документи. Тільки тоді можна буде вибратися звідси. Без папірця навіть з хати не вийдеш. Але я щось придумаю. Є тут у мене одна зачіпка.

Дана підійшла до Арсена, мовчки обняла за плечі, поцілувала в голову.

– Який же ти…

Він міцно стиснув її долоні, притулив їх до грудей.

– Щасти… вам! – сказав і вийшов.

З портрета усміхнулася Олеся. Софія Романівна, як тільки зайшли до кімнати, поставила її фото на те саме місце, де воно стояло до війни.

9

Приїхав Арсен. Він останні два роки працює перекладачем при посольстві на Кубі, перед тим був у В’єтнамі, Китаї, Польщі. Його, самотнього вовка, постійно кидають з країни у країну, з одного кінця світу до іншого. А він тому й радий. Каже, на одному місці від нудьги помер би. А може, не від нудьги, а від туги? Але хіба ж він зізнається? Дана навіть не знає, чи була у його мандрівному житті якась жінка. Либонь, була – як же чоловікові без жінки прожити? Але не змогла замінити Олесю. Може, тільки Дана й змогла б, але… Хтозна.