Вересові меди - Страница 80

Пошкодував, що не може з ними до Сургута поїхати – якби ж то був вільним. Але колись він обов’язково там побуває. І знову усміх в очах:

– Кожен справжній каторжанин обов’язково повинен побувати в Сургуті. Не знаєте чому? От ще вишколена еліта нації! Сургут – вічне місто заслання, туди ще російські царі завжди відправляли непокірних, навіть декабристи там відбували покарання. Щоправда, декабристів не годували такою баландою, як нас тут. А все ж…

У Сургуті чоловіка, з яким домовлявся Арсен, не застали – будинок із забитими віконницями засвідчував, що й не живе він уже тут. Але могила Олесі на околиці міста підправлена, навіть бляшаний дашок над дерев’яним хрестом та металева оградка недавно пофарбовані небесно-блакитною фарбою.

– От і зустрілися, сестричко!

Дана поклала на могилу пучок засушених квітів, висипала з вузлика землю.

– Подарунки тобі з Волині.

Арсен упав на коліна, заплакав.

– Прости мене, Олесю!

Дана ніколи не бачила його таким – з опущеними плечима, похиленою головою. Обняла його, погладила по руці.

– Не треба! Думаєш, їй легко було б бачити твої сльози?

– Якби ти знала, Дано, як я себе картаю за той перехід через кордон, як я все життя караюся… Все життя… Кожного дня. Навіть на фронті не міг забути. Ночами не сплю, згадую, як ми перепливали Збруч, як ховалися в тумані, як ступили на той беріг, де сподівалися побачити справжню Україну… Чому я її не відмовив? Хто напустив на нас того туману? Чого я повірив у нього? Як би гарно ми могли жити з Олесею! Якими б щасливими могли бути! Коли б… Господи! Полетіли, як дурні метелики на вогонь. Вона згоріла, а я зостався з обпаленою душею.

– Не муч себе, Арсене. Ми всі жили, як уміли. І робили, що могли.

Вернулися до сусідів того чоловіка, з яким домовлявся Арсен. Може, вони знають, кому він передоручив догляд за могилою Олесі. Виявилося, знають: внукові своєму, Олегові, – він живе неподалік, на сусідній вулиці. Славний хлопець, недавно одружився, разом з жінкою на консервному заводі працюють. Вона у відділі кадрів, а він чи то майстром, чи заступником начальника цеху. Гарна пара, привітна. Зараз вони, певно, на роботі. Але до заводу постійно автобус курсує – всього п’ять зупинок.

Вирішили не чекати вечора, поїхали на завод. Олег зрадів, наче рідню побачив. Відпросився з роботи – люди за тисячі кілометрів добиралися, треба зустріти як належить. Вдома запросив до столу, а коли почув, що збираються переночувати у готелі, аж образився: хіба у нього в будинку місця немає чи, може, ліжко гірше, як у готелі?

Ввечері приїхала Олегова дружина Валя. Вона співає в заводському ансамблі. Минулого року навіть брали участь в огляді-конкурсі в Ханти-Мансійську. Першого місця не зайняли, але гарно виступили. А перше місце дісталося колективу з Перегрьобного. У ньому одна українка співає, немолода вже, десь під сімдесят, але голос просто неймовірний. Казали, що вона із засланих, нібито до заслання актрисою в справжньому театрі працювала. І вона, і чоловік її.

Данине серце раптом зупинилося, а тоді затріпотіло.

– Як її звати? – запитала.

– Здається, Антоніна. Чи Ніна?

– А прізвище?

Прізвища Валя не запам’ятала – якесь воно незвичне. Але у неї є фотографія – вони на фестивалі сфоткалися гуртом на пам’ять.

Дана глянула і вхопилася за серце, що, здається, вже ладне було вискочити з грудей.

– Як туди їхати?

– Куди? У Ханти-Мансійськ? – здивувалася Валя.

– Ні. У це село чи селище.

– Вранці йде автобус до Октябрьського – це районний центр, він набагато північніше Сургута. А звідти вже недалеко до Перегрьобного.

Дані здавалося, що вона не дочекається ранку.

10

Перших три роки у передмісті Києва, куди Арсен допоміг їм переселитися, а по суті, втекти і заховатися від переслідувань, Дана жила надією. Сподівалася, що розшукає у столиці Певних, що вони допоможуть їй влаштуватися у театр, стати актрисою. Якою б щасливою вона була, якби знову потрапила на сцену!

Перший рік, коли ще дуже боялася за Юрка і намагалася не привертати уваги до себе і своєї сім’ї, ходила містом і розглядала афіші. Куди б не йшла, куди б не їхала, шукала їх очима, вдивлялася у написи та фотографії. Міркувала: якщо Ніна працює на сцені, то її ім’я обов’язково має десь «засвітитися». Обов’язково! Не може ж така актриса залишитися непоміченою. Але на жодній з афіш – ані словечка, ані натяку на Ніну.

Дана згадала, що брат Миколи Певного був (а може, і зараз ще є) актором театру. Ніна розповідала, що у нього дуже гарний голос, завдяки якому він і потрапив на сцену, хоч мав зовсім іншу освіту. Намагалася згадати, в якому саме театрі працював Олександр, але не могла. Тож вирішила обійти всі – десь таки мусить натрапити на його слід. Це єдина ниточка, яка може привести її до Ніни та Миколи.

Здається, нарешті натрапила. Адміністратор, у якого вона запитала, чи не працює у них хтось із Певних, раптом пожвавішав, зацікавлено подивився на неї:

– То кажете, шукаєте Певних? І що, справді були знайомі з ними? З ким саме?

– Я працювала в театрі Миколи Певного.

– Ах, навіть так! У театрі Миколи Певного! І ким же, якщо не секрет?

– Ну який же тут секрет! Грала в оркестрі – мене тато ще в дитинстві навчив грати на сопілці, а потім, уже в театрі, навіть на фісгармонії пробувала. А також співала, мала кілька ролей у виставах. Не головних, щоправда, але якби довше попрацювала…

– У вас театральна освіта чи музична?

Ні, я не вчилася спеціально. Але Ніна Миколаївна багато займалася зі мною. Вона сама запропонувала. Це незвичайна жінка.