Вересові меди - Страница 11

Ну от, нарешті і справдешня причина маминого праведного гніву. Ай-я-яй! Коза шудрата без Степця на виставу поскакала. Може, було ще й кучері його розчесати, за руку, покраплену рудим ластовинням, взяти та й повести за собою, бо він, бідося такий, сам дороги до Бондарукової клуні не знає? А чи йому треба той театр? Ну прийшов би та й що? Сидів би собі тихенько, на Дану глипав та підраховував подумки, скільки цього року з батьком за бульбу вторгують, скільки – за свиней і телят.

Ні, Степцьо непоганий. Справді – і добрящий, і роботящий, і непитущий. Але ж не любий її серцю! Хіба вона не казала цього мамі? Хіба не просила не принаджувати його до хати, не подавати йому ніякої надії? Але мама так запала на того Степця, на його порєдну родину та велику господарку Охрімчуків, що й слухати не хоче. О, знов…

– Любов, Данцю, на хліб не намастиш. А без хліба вона й зовсім скороминуща – була й нема, пропала, щезла, як у полудень туман вранішній. Буде земелька, буде тепло і приязнь у домі, то якого ще рожна людині треба? Сказано ж, як пошлюбиться, то й полюбиться. От подивися на тітку Хотинку і дєдька Андрія. Яка пара – всім на зависть. І хата – як повна чаша, і крику ніхто в ній ніколи не чув, і дітваки які гарні виросли! Троє хлопаків-кремпаїв – як ті троє богатирів з картіни. Старший, Іван, уже сам двох дітей має. І середульший, Назар, женитися зібрався. А зійшлися ж Хотинка з Андрієм без всяких там шурів-мурів. Хто тоді про любов говорив? Хто про неї хоч згадував? А ніхто! Мама моя, твоя бабуня Ярина, зятя, щитай, на налигачі додому привела, як виторгованого коня з базару. Привела і перед Хотинкою поставила – на тобі, доцю, чоловіка. А до Андрія: оце тобі, хлопче, буде жінка, суджена половина твоя. Шануйте їдне їдного і живіть так, щоб люди з вас не сміялися.

Неймовірна сімейна історія старшої сестри Хотинки – переконливий козир у маминих руках. Та хто тільки її, цієї самої історії, в усіх навколишніх селах не знає і норовливим чадам, що пробують проти батьківської волі стати, не розказує! От, мовляв, як воно у житті буває – слухняним та покірним сам Бог добро посилає, тож слухайтеся, що вам старші кажуть.

6

За всіма законами долі, мала б нещасна Хотинка звікувати життя сама самотою. На хуторі у Дубенюків і так чоловіків хіба на великі празники бачили, коли хтось із родичів на гостину приходив чи з сусідніх сіл на фурманці приїжджав. Ярина, тоді ще молодиця – як кров із молоком, вправлялася і з жіночою, і з чоловічою роботою, і двом донькам своїм спуску не давала, з ранку до смерканку крутилися її Настина і Хотинка.

Зосталося те жіноцтво саме, бо господар хутора, Улас, поїхав до Америки на заробітки. Не те щоб так уже бідувала, аж з голоду помирала сім’я, але дуже хотілося Дубенюкам розжитися, вибитися в люди. Якраз пішов такий рух по селах – заохочували роботящих чоловіків до Америки та Канади. Агенти чого тільки не обіцяли тим, хто зголоситься. От Улас і зголосився.

Якось зачепився чоловік за ту чужинецьку землю, приспособився, а потім аж до самого Нью-Йорка потрапив. Чи то просто пофартило бідовому поліщукові, опинився він у потрібному місці в потрібний час, чи в Америці й справді так майстровитих чоловіків цінують. Це у нас їх по три на кожен квадратний метр, а там кожен – на вагу золота.

Приїхав він додому за два роки. Привіз трохи грошей. А ще вдяганок всяких аліганцьких своїм дівчатам, дві скатертини делікатні, тоненькі, плетені, з довгими шовковими прендзелями, кругле люстро у жовтій рамі, ніби золотом покритій, і набір ложок, таких блискучих, що в них можна було, як у люстро, дивитися. Ті американські ложки й досі у куфері сховані, мама каже, що ними ніхто так і не їв, лежать собі новесенькі і перейдуть разом із приданим до Дани після весілля. Все село збігалося до Дубенюків, щоб подивитися на ті презенти заокеанські.

Погостював Улас тиждень, та й сказав, що ще за тиждень мусить вирушати назад – обіцяв хазяїнові за місяць вернутися, робота жде, а дорога ж до Америки далека, треба і залізницею їхати, і водою пливти. Аж тепер зізнався, що приїхав він у село не тільки в гості, а щоб забрати Ярину з дівчатами до себе. Треба спродати всю живність, а земля може й перелогом полежати рік-два. Там буде видно. Мо’, їм і вертатися не захочеться. Риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше.

Ярина – в крик. Ні, сказала, в Америку вона ніколи не подасться, це ж через окіян треба перебиратися, ще втопиться в тому окіяні. В дупі вона бачила ту Америку! Як чоловік не вмовляв, які золоті гори в Америці не обіцяв – вперлася жінка і не поступилася. І чоловіка відпускати вже не хотіла.

Покрутився він трохи, посердився, понудився та й поїхав сам. Поїхав і справді – як у воду впав. А бабуня Ярина з того часу Американкою стала. Причепилося до неї те прізвисько, як реп’ях до спідниці. На гроші, які чоловік привіз, прикупила десять моргів землі, ще одного коня та й стала сама господарювати. Коли старша донька Настина побралася з Дмитром Ясницьким і відділилася, зосталася Американка з Хотинкою. Дивилася на свою старшеньку, і серце її кривавилося від болю.

Отож, якщо і в мирний час чоловіків на хуторі хіба на празники великі бачили, то після війни, після великої царської, як кажуть у Туричах, їх і вдень зі свічкою було не знайти. Може, і прибився б котрийсь до Американчиної старшої, та ґандж у Хотинки великий – безноса вона. Що з тим дівочим носиком ще в дитячі роки сталося, бабуня Ярина неохоче розказувала. Нібито чиряк якийсь у дитини приключився, чи вкусило щось недобре, таке, що в лісі на гадді спочатку посиділо, а потім до хати залетіло. Із ранки зробилася рана, почала гноїтися, та й виїла та клята інфекція таку делікатну частинку дівочого личка.