Вересові меди - Страница 12

Знайти пару безносій дівці та ще й після війни, що викосила чоловіцтво, як косар траву у косовицю… Ніхто б на таке й не сподівався. Ніхто, крім Ярини Американки. Запряже вона, бувало, коня та й соб-цабе по навколишніх хуторах і селах чоловіка своїй безносій Хотинці шукати. Повернеться ввечері сама не своя, запилюжена, пригнічена, втомлена, сердита. А вдосвіта вже на ногах, накаже Хотинці, що та як робити на хуторі, а сама – знов у далеку дорогу, часом і на два чи три дні.

Сказано ж: хто шукає, той і знаходить, хто стукає, тому й відчиняють. Їздила, їздила Американка і таки вполювала хлопця. Аж у Кортелісах. Село було дуже спалене війною, багато людей залишилися без даху над головою – кому царська армія хату спалила, кому австрійський снаряд садибу вдрузки розніс. Кілька сімей навіть у землянках тулилися.

Таку землянку і нараяли тамтешні люди Ярині. В одній виритій у землі ямі-кімнаті – аж дванадцятеро людей: двоє старих, їхній син-каліка, дві доньки незаміжні, невістка – вдова з п’ятьма пуцьвірінками, та ще й хлопець – сирота бездомний, далекий родич, сьома вода на киселі, до злидняцького гурту притулився. Хлопець гарний – з лиця хоч воду пий, руки роботящі, а його за поштурмака мають. Гарує він тяжко на той кагал великий і просвітку не бачить ніякого. Вдома – ні гаси, щоб сліпачка запалити, ні чобіт, ні хліба, ні до хліба. Холодно і голодно. Так голодно, що молоду березу в лісі різали і їли.

Оставила Американка в землянці кусень сала, посадила того хлопця на фурманку та й повезла до свого хутора. Дорогою все розпитувала та розказувала, хвалилася, яка Хотинка її роботяща та слухняна, яка добра та згідлива, слова поперек ніколи не скаже. А про те, що безноса, навіть не обмовилася. Та хлопець як побачив свою суджену, навіть оком не моргнув. Певно ж, те око вже встигло доглянутий хутір та землю біля нього побачити. Та й потоваришували майбутні теща і зять за довгу дорогу від Кортеліс до Туричів.

Як вінчалися Хотинка й Андрій, то з усіх навколишніх сіл люди поприїжджали до церкви. Ще на жодному весіллі не було стільки гостей. Де ж таке хто бачив?! І чи ще колись побачить! Молода безноса, а молодий такий гарний, що очей не відвести. «Ой не буде з того життя ніякого пуття, – перешіптувалися жінки. – Прибере хлоп землю до рук, а Хотинку Дубенюкову зі світу зведе. Ой зведе… Як ви-те, кумо, думаєте, за скіки часу?» – «Мо’, кумо, за рік, а мо’, й року не протягнуть».

Тільки прогадали туричівські тарабаньки, не збулися ті їхні прогнози. Андрій виявився беручким господарем і сім’янином добрим. Набідувався уже, наголодався, намучився, то й добро оцінити зумів. Тещу поважав, як рідну матір, Хотинку ніколи й пальцем не зачепив. Отак і досі живуть. Та ще й як живуть – всім би такого побажати.

Дана вкотре слухає маму і погоджується: авжеж, як чоловік роботящий, совісний, з добрим серцем, то й безносу жінку буде шанувати й жаліти. Як у хаті є хліб і до хліба, то й лад буде. Тільки чогось так шкода їй обох – і дядька Андрія, і тітку Хотинку. Так шкода, аж плакати хочеться…

7

Дана ще й ложки після сніданку не встигла помити, стіл тканим обрусом застелити, а Степцьо вже тут як тут.

– Дай Боже здоровля!

Стоїть біля порога, з ноги на ногу переминається, з руки в руку кошика перекладає.

– А дєдько Дмитро вже на полі?

– Тіко-тіко пішов, хутенько поснідав – і пішов. Там, на тій нашій латці, що над берегом, ще рядочок качанки зостався, треба постинати і до льоху поносити. Така вже цього року тая качанка вродила! Що головка – то як цебрик! – мама то на Дану, то на Степана погляд переводить.

– А ми з татом удосвіта до лісу їздили, по деревину, хочемо сарайчик ще один прибудувати, то натрапили на таку місцину, де зеленичок – хоч косою коси. Ми їх просто на фурманку клали, як друбняк, оберемками. От вам трохи приніс. Переберете, то на обід насмажите.

– Дєкую, Степцю! Які ладні зеленички – молоденькі, маленькі, як цвяшки. Що то роботяща дитина! Що то батьків син! Ніч недоспить, ранок недодрімає, а роботу зробить. І деревину привезе, і грибів назбирає, і сусідів уважить. Ото когось щістє жде! Ото щістє! – і зирк на Дану.

Мама аж розквітла, ніби це їй самій раптом таке щастя привалило, лавку рушником білим хутенько обмахує, невидимі порошинки з неї струшує, Степця присісти припрошує. А певно, вона знає, що йому ніколи розсідатися, а я’, а я’, Охрімчуки зроду такі непосидючі, до роботи нарвані, але ж хоч на одну хвильку, хоч для годиться, щоб у хаті старости сідали, бо ж у нас дівка ще не засватана.

– А ми оце з Данцею теж зібралися на город, бульби ще трохи зосталося, тої, що пізніше посадили, бо ранню ми вже викопали.

– То я вам пособлю, а Дана хай із зеленицями порається. З ними треба трохи погаятися, бо ж дрібні і з піском, брав їх купно, не було коли з кожним тим цв’яшком бавитися.

Степцьо схоплюється з лавки, картуза на голову – і в двері. Мама за ним. Але за хвильку повертається, махає кулаком перед самим Даниним носом.

– Тіко спробуй до того анциболота вийти! Тіко стань мені перед ворітьми, щоб уся вулиця бачила, з язика на язик ту вашу здибанку перекочувала. А бодай його чорти вхопили! Хай там собі дзенькає, хай носиться своїм ровером, скіко йому влізе. А ти ніц не чуєш! Сиди собі сидьма і зеленички перебирай. Та помий їх добре, і прополощи два чи й три рази у чистій воді, щоб і справді пісок на зубах не рипів.

Анциболот на ровері – це, звісно ж, Федір. А то ж хто! Але чого це він знов приїхав? Ще ж і місяця не минуло, як вакації закінчилися. І головне: чи приїхав з ним Юрко?