Вересові меди - Страница 25

13

Осокір нарешті затих. Певне, вискрипів усі свої давні та нинішні жалі, потроху вгомонився, заспокоївся і заснув. А Дана й досі по хаті сновигає. Он місяць знову викотився з-за хмари, великий, круглий, із таємничими сріблястими латочками на блідому мовчазному писку. Всунув ту свою круглу мармизу у верхню шибку над фіранкою і не змигне. Від того його нахабного позирку чогось так лячно, так неспокійно, здається, десь у самій глибині її єства щось тривожно вібрує, щось таке крихке, непевне, тонесеньке, як самотня павутинка бабиного літа. У повню Дана завжди так почувається. А почалося це ще тоді, коли вперше побачила місяць ось таким.

Скільки ж це їй було? Здається, п’ять. Ні, шість. Точно – якраз на сьомий повернуло. Бо Оленка Машлаєва, на рік старша, тієї осені мала йти до школи. А Дана страшенно заздрила сусідці й усе вмовляла тата й маму, щоб і її відвели разом з Оленкою. Ну й що з того, що вона менша? Та вона буде ще краще вчитися, от побачите! Оленка навіть букви «а» у книжці не пізнає, а вона ж уже всі літери знає і навіть віршика напам’ять вивчила. Ось послухайте:

Ой вишеньки, черешеньки,
Червоні та спілі.
Ой чого ж ви так високо
Виросли на гіллі?..

Вірш мав би переконати дорослих, що саме їй, Богданці Ясницькій, треба притьмом бігти до школи. Але тато тільки посміхався, гладив її по голові і заспокоював: ти ще маленька, підрости, нікуди твоя наука від тебе не втече. І зітхав:

– А літери тобі, доцю, доведеться инші вчити, і віршики теж. Бо то вірш український, а школа у нас теперка польська.

– А як ти вчився, то була українська? – допитувалася.

– Ні, як я вчився, то ми під царем були. І школа була русска, церковно-приходська називалася. Я три роки до неї ходив, на четвертий вже чобіт не вистачило. Тіко тоді аж у Підлісне тре’ було шпацирувати. А цю наші хлопці збудували, разом з усім селом. Отоді наші дітваки трохи й ухопили української науки. Зовсім трохи, але вхопили. Я вже дядьком був на той час, а ходив з дітьми слухати вчителя. Перший раз тоді почув вірші нашою мовою. Бо коли сам був школярем, то найперше, що нас заставили вивчити:

Боже, царя храни!
Сильный державный,
Царствуй на славу нам,
Царствуй на страх врагам,
Царь православный!

Не хотів би пам’ятати, але ж на все життя в пам’ять врізалося. Те, що дитині кожен день у голову вкладають, то вже до скону. А тепер що найперше вчать наші діти?

Кто ти єстем?
Поляк малий.
Якій знак твій?
Ожел бялий…

Зновика не по-нашому.

– А чого ж не можна по-нашому? Це ж наше село! – допитується Дана.

– Багато будеш знати, то хутко постарієш. Іди собі грайся, – тато підштовхує Дану і вже у спину вона чує: – От причепа мала! Все їй кортить знати.

Приміщення школи справді було те саме, яке під час світової війни започаткували січові стрільці, а збудувало толокою все село. У Туричах з тих часів залишилося всього кілька будівель, що дивом не згоріли, серед них і школа. Та й після війни село ще довго спокою не мало. За кілька років воно побачило однострої кількох армій. Після австрійських та царських вояків, які аж два роки по черзі човплися на цих землях, тут добряче потовклися німці. За німцями прийшло військо Директорії, тільки селяни разом з ним повірили у свою державу, тільки почали церкву українськими вишиваними хоругвами обставляти, а село вже окупували поляки. Поляків відтіснили червоноармійці, але недовго протрималися, знов поступилися полякам. І на тому все спинилося. Бо цього разу Волинь за Ризьким договором 1921 року надовго опинилася під Польщею.

А 1922-го приміщення, в якому усі ці неспокійні роки розміщувався військовий штаб як не одної, то іншої армії, вирішили використати за його первісним призначенням. Воєводство запросило з Любліна учительку, завезло польські підручники. І діти поліщуків почали прилучатися до освіти польською мовою. Наступного року з’явилася ще одна вчителька, потім приїхало двоє чоловіків. Оленка Машлаєва мала стати однією з перших учениць тієї школи. Але до того моменту залишалося ще півтора місяці. А поки що буяла верхівка літа, село жнивувало, робило запаси на зиму собі та бидлові.

Дана заплющила очі і відчула, як пахне сіно, – луговою м’ятою, материнкою, роменом, гусячими лапками і ще чимось таким, духмяно-нерозгаданим, дитинно-чистим, до болю своїм, рідним… Яке диво – людська пам’ять, що навіть через кілька десятиліть повертає геть усе, від рідних облич аж до запаху тоненької лугової травинки.

… Пізній вечір. Тато з мамою пораються на подвір’ї біля сіна. Вони почали згрібати його з покосів під лісом, біля Самітникового урочища, ще зранку, як тільки сонце випило росу. Орудували граблями та вилами до полудня, похапцем перекусили із сидора, прихопленого з дому, і знову до роботи. Дуже поспішали, бо Димка сказала, що ось-ось має початися моква. А якщо Димка каже, що буде дощ, то краще все-таки сіно згребти і сховати, бо як піде вода і перетворить його у поплаву, то бидлові голодна зима уготована. А голодне бидло, то й уся родина може класти зуби на полицю.

Привезли сіно, складене на фурманці височенною горою і прив’язане до полудрабків мотузкою, ввечері, а скидали та ховали в шопу аж за північ. З великого оберемка сухої трави, нанизаної татом на вила, вислизнула ящірка, гепнулась зеленкувато-сірою спинкою об землю, перекинулась на пузо і чкурнула у спориш. Вочевидь, коли батьки збирали сіно з покосів і носили його на віз, вона, заскочена зненацька і причмелена від липневої спеки, не встигла втекти, сховалася у тому оберемку. От тепер і доводиться рятуватися від рудого Чалапуна, що настовбурчив вуха і з голосним нявканням кидається на кожен порух у сіні – на жуків, цвіркунів, світляків, метеликів. Та спіймати плазунку непросто – тільки хвіст, залишений нею, так і звивається перед здивованим і трохи переляканим Чалапуном. Він вдарив по тій безголовій зміючці лапкою, але їсти не став.