Вересові меди - Страница 26

Мала Дана також вперше бачить таке диво – хвіст з чітким, ніби викарбуваним узорчиком на місці розриву, що рухається сам собою. Їй шкода ящірку, вже й непрохані сльози підступають до повік, вже й кулачки до зарюмсаних очей тягнуться. Але мама заспокоює: ящірці не болить, зовсім-зовсім, у неї виросте другий хвостик, ще кращий і ще довший.

Місяць завис над подвір’ям, як діжа з білим тістом. Здається, ось-ось та діжа хитнеться, перекинеться, і тугий заміс потече на хату, на сад, на пахуче, пересушене сіно, що аж потріскує під ногами, на стомлених гнідків, випряжених з воза і прив’язаних до стовпця біля старої груші, під якою стоїть цебрик з вівсом і потертими буряками.

Хата на подвір’ї ще зовсім нова, навіть не пофарбована. Пофарбують її після того, як город запорають, ближче до холодів. А зараз вона світиться жовтими дерев’яними боками і пахне сосниною. А от груша за хатою ще довоєнна. Вона, як суворий чатовий, стояла біля попелища, поки господарі в іншому селі притулку шукали. Чатовий під час війни зазнав поранення: зі старезного шорсткого стовбура стирчить чорний кавалок заліза. Тато каже, то осколок від снаряда ввійшов у дерево і залишився у ньому. Чи болить груші те місце, куди він врізався? Мо’, трохи й поболює ще. «Але ж бачиш, доцю, груша не всохла і грушки родить. Життя, значить, взяло гору, перемогло смерть».

– Що ж ти, гаспиде, робиш? Краще б тими своїми вилами сіно підсобив складати, а ти…

Тато дивиться в небо і грозиться комусь кулаком. Голос його втомлений, трохи охриплий і сумний.

– А я’, то такий, що підсобить у роботі, жди-жди, – зітхає десь угорі мама.

Дана задирає голову. Мама стоїть на копиці, приймає оберемки, які тато закидає вилами, розкладає сіно по вершечку і втоптує його ногами. Копиця у шопі вже висока, аж по стелю, мама на самому її чолобочку здається зовсім маленькою, як дівчинка-політок. Дані аж лячно, щоб вона не впала згори. Але про кого це тато з мамою говорять? Може, про Королюкового Віталя? Вчора мама сміялася, що цей шалапут завше такий швидкий, як рак на греблі, зате від роботи втікає, як пес від мух. Авжеж, у Віталя зимою льоду не допросишся, не те, що в жнива помочі.

Дана озирнулася, але нікого не побачила. Обійшла шопу, позаглядала за низенький пліт, що відгороджує садок від подвір’я. Тоді переступила через ту символічну плотяну загорожу, пройшлася стежкою у саду до тину, плетеного з лози і обсадженого живоплотом. За тином – садиба Королюків. Обвела її поглядом і навіть покликала тихенько:

– Вітальку…

– Чого це ти, Данцю, сенди-тенди садком бродиш та траву толочиш? На ній же роса як біб – ноги змочиш, зновика носиком шморгати будеш.

– А баба Димка казала: як купаєш ноги у росі – повтікають болячки усі.

– Так то ж у вранішній.

– А хіба вранці буде не ця сама роса?

– Ця сама, тіко тоді вона сонечка нап’ється та й иншою стане. Ішла б ти спати, розумахо, – мудруєш, як стара.

– Я не стара, я молода, – заперечує Дана.

– То, мо’, ти до Віталя на здибанку крадешся? – мамин голос із суворого стає жартівливим. – Спить він давно без задніх ніг. Королюки ще вчора своє сіно з лугу забрали, то в них уже їдним клопотом менше, мона й поспати. А нам доведеться ще завтра два кіпці з-під лісу перевозити.

– Старий спить. А от Віталь, певно, дівкам зуби замовляє. Хвалилася Мілька, що нагледів уже собі котрусь, бо занадився аж на другий кінець села, на Пігуновий куток, ходить туди щовечора, як кіт до комори, – засміявся тато.

– А хто ж тоді із вилами стоїть? – здивувалася Дана.

– З якими вилами?

– А ви-те казали, він не хоче підсобити вам своїми вилами сіно складати.

– А-а-а, почула наша доця дзвін, та не знає, де він. – Тато провів граблями від вершечка копиці донизу, вирівнюючи її круглі боки і скидаючи на землю розпатлані трав’яні віхті, попідгрібав розтрушене у шопі сіно докупи, розставив руки: – Спускайся, Настино, звідтам, бо вже головою стелю у шопі підіпреш! – наказав мамі. А як спіймав її і на землю поставив, до Дани повернувся. – То я, Данцю, на Каїна так насварився.

– А де цей Каїн живе? Теж на Пігунівці?

– Ні, доцю, він нетутешній.

– То як же ви-те його бачите? І за що сварите того нетутешнього дядька?

– От причепа мала! Той дядько Каїн жив ще за царя Гороха, коли людей на Землі було трохи. Жив-жив, землю орав, але ні радості, ні спокою не мав. А все через те, що заздрісним вельми був. Заздрив пташкам, бо ж вони вміють літати і співати, а він – ні. Заздрив зіркам, бо вони вміють світити, а він – ні… Згризала його та чорна заздрість проклятуща. Якось позаздрив своєму молодшому братові Авелеві, що Бог у того прийняв жертву, а в нього – ні. Заманив Авеля на поле, за копу зі снопами, та й прохромив його вилами. Бог прокляв Каїна так, що ні земля, ні вода його не прийняли. Прийняв їден тіко місяць. Коли він отакий круглий, як оце зараз, і найближче підступається до землі, то добре видно, як на ньому Каїн Авеля на вилах тримає. Придивись, Данцю, добренько і побачиш.

Дана хутко затуляє очі долонями. О ні! Ні-ні! Вона на таке не буде дивитися! Нізащо! Це ж так страшно! Але за мить цікавість перемагає страх. Хм… І як же вони там стоять? Вона розплющує одне око і позирає ним крізь розсунуті пальчики. Тоді опускає долоні, закидає голову і вже обома широко розплющеними очима розглядає величезний круглий диск. На ньому хилитаються якісь таємничі тіні. Здалося, хтось бгає їх у довгих невидимих пальцях, як пластилінові брусочки, щось виліплює, формує з них. Ще, ще, ще… Два згустки темної матерії розділилися на блідому тлі, відкотилися в різні боки, набули людських обрисів. Двоє чоловіків… Один з вилами в руках. А на них…