Вересові меди - Страница 28

Вона й не помітила, хто її взяв за руку і повів з ярмарку. Очі до ґудзиків опущені, у лівій долоні смоктунець, а праву хтось стиснув у своїй руці. Рука м’яка і біла, на мамину не схожа. Але вона це не зразу помітила.

– Я ж тебе просила бути чемною, а ти бігаєш по ярмарку як заведена. Ледве знайшла тебе. Гарного светрика я тобі купила, еге ж? Але скинь його, дитино, бо ж зіпрієш. Ох і припарює, певно, знов дощ піде, – почула над собою голос.

Голос жіночий, але не мамин. Дана відірвала погляд від ґудзиків і спрямувала його догори. Якась жінка, немолода, білотіла, трохи повнувата, в бежевій блузці з білим мереживом і круглими білими пацьорками, у солом’яному капелюшку з вузенькими крисами, лагідно дивилася на неї горіхово-карими очима і привітно усміхалася.

– Тобі дуже личить.

– Я сама його вибрала, – сказала Дана.

– Авжеж, вибрала сама. Я знала, що ти саме його вибереш, бо це ж твій улюблений колір. Але купила не ти сама, а твоя бабуся Марта, яку ти не дуже слухаєшся. – Жінка погладила Дану по голові. Від її долоні повіяло ледь вловимим запахом чогось м’ятно-солодкого, такого приємного, що Дана аж очі примружила. – Ти ж, сонечко, іще не заробляєш грошей. От виростеш, вивчишся, як твоя мамуся, будеш працювати, а вже тоді…

Дана шарпнулася, але жінка міцно тримала її за руку.

– Не пустуй, маленька дзиґо… Бо як приїде мама, я їй розкажу, яка ти нечемна. Ідемо додому, тобі обідати пора.

Вона назвала Дану якимсь дивним іменем. Дана такого ніколи не чула. Але чого вона її так називає? Може, ця жінка сліпа? Чи просто погано бачить? Недобачила, от і прийняла Дану за свою дівчинку, у якої є такий самий малиновий светрик. Але жінка раптом нагнулася і смикнула Дану за нижній ґудзик.

– Бач, теліпається на одній ниточці. Може загубитися. Давай я його відірву, заховаю, а вдома пришию.

Отже бачить, якщо навіть таке вгледіла. Дана поспіхом відірвала ґудзика і затисла у кулачку. Ще не хватало, щоб ця чужа жінка забрала його собі.

– Мене звати Богдана, – чемно пояснила жінці.

– Ох ти ж моя фантазерка! Вчора була Дюймовочкою, позавчора Білосніжкою, а сьогодні вже Богдана. А це ж із якої казки? Я тобі такої не читала.

Дивна якась жінка. Приємна, гарно вдягнена, загадково пахне, але дуже дивна. Що вона говорить? Яка Дюймовочка? Яка Білосніжка? Дана навіть не чула про них. Мама розказувала їй казки про Івасика Телесика, про курочку рябу, про хитру лисичку і вовчика-братика. Тато про фарбованого лиса читав. А про оцих, що вона говорить… І куди це вона її веде?

– Відпустіть мене!

Озирнулася і побачила маму з татом. Вони бігли за нею, такі перестрашені, зблідлі, ніби її вела не жінка, а якесь потворне чудовисько, якась зміюка казкова, що ось-ось підніметься в небо і потягне за собою Дану, назавжди забере її від них.

Рвонулася ще раз, висмикнула спітнілу долоньку і побігла назад. Жінка щось закричала вслід, але вона її вже не чула. Страх, що перекосив обличчя мами й тата, передався і їй.

– Ти чого посагоніла з чужою жінкою? Чого?! – маму ніби пропасниця била.

– Вона сама взяла мене за руку, – виправдовувалася Дана. – Я навіть не побачила…

– Як то не побачила? А куди ж ти дивилася? Що вона тобі казала? Що? – допитувалася мама.

– Казала, що я… неслухняна дівчинка…

– Бо й неслухняна! Не трималася мами й тата, вердзігілька мала. Забрала б тебе та циганка і знаєш, де б ти опинилася? У шатрі неїному, в таборі циганському. Зробили б вони тебе прошачкою і водили по всьому білому світі з простягнутою рукою.

– Цигани чорні, а та жінка біла, – заперечила Дана. – І в пацьорках білих, і в капелюсі з соломки. І ще вона казала, що її звати Марта і що вже обідати пора.

– Авжеж пора, – сказав тато, хутко підхопив її на руки і аж побіг до фурманки. – Пора, моє золотко, пора, смоктунцем сита не будеш.

Тато мовчав і так батожив коней, що ті аж злітали над вогкою дорогою, аж білим милом покрилися. Мама чогось весь час озиралася, ніби хотіла переконатися, що за ними не мчить погоня. Дана вчепилася руками у мамин станик і заплющила очі. Мама мовчки притиснула її до себе. Тільки коли минули два села, коні з галопу перейшли на звичне тюпання, а тато з мамою почали балачку.

Більш її ніколи не брали до міста. Тільки та дивна кароока жінка у солом’яному капелюшку ще кілька ночей снилася, а потім стала забуватися.

15

Хата Ясницьких ходором ходить. Подвір’я аж двиготить, все на ньому догори дригом: ворота відчинено навстіж, фурманку біля клуні перекинуто набік, сіно в шопі перетрушено, ткані смугасті ходники, якими були застелені лавки біля стола під навісом, аж на тин закинуто… Чалапун також на загорожу вискочив, на ходник приліг, злякано нявкає і шипить, вуха до голови приплюснуті, хвіст – трубою.

А розгарячіле парубоцьке «військо» гасає кругом хати, за кожен кущ, у кожну шпаринку заглядає. Котрийсь із хлопців навіть у собачу конуру носа всунув. Добре, що спритно відскочив, а то б Рябко його відкусив. Авжеж, відкусив би. І не так від злості (Рябко – пес добрячий), як від образи, бо чого б це тому парубоцькому носиськові до його персональної буди, на його законну псячу територію пхатися?

– Де ж тая молода сховалася? Куди ж це вона так забилася? – вдавано бідкається і хапається за голову Василь Мартошин.

– Еге-ге-гей! Молода! Озовися! Перед нами появися! – гукає Матвій Дем’янів. – Не бійся: ми люди хороші, тіко вельми любим гроші. От поторгуємося з молодим, дізнаємося, скіко він готовий за тебе заплатити. Як побачимо, що вельми стіменний, то ми тобі хорішого молодого знайдемо! А нащо тобі скупий чоловік? Скупому душа дешевша за гроша!