Вересові меди - Страница 27

– Я їх бачу! Бачу! – злякано закричала Дана і кинулася до мами, вхопилася за спідницю, вткнулася обличчям у теплий поділ, пропахлий сонцем і сіном.

– Не заважай, Данцю! Чого це ти, як зайченя під осикою? – відтрутила її мама. – Скіко разів тобі повторювати, щоб спати йшла. От ничка мала! Де то бачено, щоб діти вночі не спали, росу ногами збивали та на повного місяця витріщалися? Не треба на повню дивитися. Недобре це.

– А якщо… Якщо місяць так близько… Дивітеся, він же над самою тополею, аж до вершечка торкається. А якщо той… Каїн… Якщо він візьме та й перескочить з місяця на тополю, а тоді злізе на землю? От візьме – і цибне. Прямісінько у наш двір…

– От дурний дітвак! – зітхнула мама. – Ти б, Дмитре, думав, що дитині посеред ночі годзікаєш. Їй же що не скажи, то вона собі домалює. – Ввігнала вила у сіно, сперлася спиною на березову підпору шопи і притулила Дану до себе. – То тіко так здається, що місяць близько. Тіко здається, Данцю. Насправді він вельми далеко. Вельми-вельми…

– Як від нас до Пігунівки?

– Далі.

– Як від нашого села до міста?

– Набагато дальше.

– Так далеко, що поїздом треба їхати?

– І поїздом не доїхати, і навіть аеропланом не долетіти. Не бійся, доцю, – не скочить до нас той страшний дєдько. А все те, про що казав тато, було вельми давно, так давно, що ніхто вже й не памнятає, коли саме. Немає вже на світі ні Каїна, ні Авеля. То тіко тіні їхні, знак такий, значиться, от як знимка в хаті на стіні. Щоб люди дивилися і не забували, що то гріх вельми великий – коли брат брата…

– А я’, цей не сплигне. Але таких, як він, хоч греблю гати. Бодай їх родимець побив! Наплодилося їх з Каїнового сімені… Так і дивися, щоб часом котрийсь у душу не скочив.

Тато сказав це тихо, про себе. Але Дана добре почула.

Коли все сіно перекочувало з фурманки у шопу і вляглося у копицю аж до самого дашка, мама розстелила кілька оберемків його біля плетеної лозою стіни, постелила на ньому смугасте рядно, винесла з хати дві великі подушки в білих пошивках, коца.

– Ну все, спати.

Але Дана боялася заснути, все поглядала на небо – чи не сплигне звідти дядько з вилами. Дорослі, звісно, багато знають. Але ж не все. Димка Калапуша колись казала, що людина – то мураха Божа, і вона не може знати геть усе, бо тоді б її голова просто репнулася. От і тато з мамою… Ні, їй не вірилося, що місяць так далеко, що до нього й аеропланом не долетіти. Ось же він – простягти руку і дістанеш.

14

…Скільки часу відтоді збігло, як води у річці. Вже пізніше читала Дана і біблійну легенду про Авеля та Каїна, і її трансформації та адаптації у світській літературі, знає і світовий міф (здається, його називають спільноарійським) про тих двох Адамових синів нещасних, які аж на місяці опинилися. І про те, що від землі до того її блідолицього супутника – майже триста вісімдесят п’ять тисяч кілометрів, знає. Авжеж, таку відстань навіть жоден сучасний супермен не перескочить. А й досі у повню їй лячно і якось не по собі, здається, що з місяця дядько з вилами може зіскочити. А як не зіскочить, то якусь капосну пригоду нашле. Як тоді, після тієї ночі…

За день по тому, як тато з мамою запорали все сіно, справді пішов дощ. Не просто пішов, а полив як з відра. І як та Димка вгадує? Чи й справді її мати, Мокрина, була якось з мокрою стихією пов’язана і Димці це передалося? На третій день випогодилося. Але в город ногою не вступиш – розмокла земля розверзається.

Злива принесла короткочасний перепочинок – нарешті можна було трохи посидіти. Але тато з мамою не збиралися сидіти склавши руки. Сказали: у місті в четвер ярмарок, треба дещо до хати підкупити, а то звести звели, а до ладу ще й досі не довели. А треба ж і пофарбувати, і фіранки повісити, і ниток кольорових купити, щоб рушники на образи вишити. Вишивання – то вже робота на зиму, але краще заготовити все зарання. Та й Дані якусь взувачку прикупити пора, бо вже у сандалях дірки для великих пальчиків довелося вирізати, щоб у носки не впиралися.

Мама виламала з ясена гіллячку, обчухрала на ній листя, приклала до Даниної підошви, обрізала ту різочку біля великого пальця і біля п’ятки – мірка для нового взуття готова. Але Дана запротестувала: хай візьмуть її з собою і міряють сандалі прямо на ногу, бо ж той патичок тільки довжину покаже, а ширину? Куплять їй або заширокі, або завузькі капчики і що тоді? Хто в них буде ходити? Кіт Чалапун?

– Не марудь мені! – сердилася мама. – Побудеш у тітки Хотинки. Там є з ким побавитися.

– Не хочу у тітки Хотинки. Хочу з вами!

Мама не здавалася, але й Дана на поступалася – канючила цілий вечір і таки добилася свого: її пообіцяли взяти на ярмарок.

На ярмарку стільки всього, що очі розбігаються. І Дані всього хочеться. Але мама суворо наказала, щоб про лагодзінки навіть не згадувала, бо в них і так уже не те що кожен злотий, але й кожен грош порахований. Зате до сандаликів Дані ще й кофтинку купили і навіть дозволили самій вибрати. Кофтинки були сині, зелені і малинові. Вона вибрала малинову. І хоч добряче припікало сонце, не хотіла розлучатися з обновкою – одягла її на сукенку і навіть усі ґудзики застібнула. Ті ґудзики такі кругленькі, такі блискучі, що не могла ними натішитися.

Тато все-таки купив їй і півника на паличці. Мама відвернулася, щоб матерію на фіранки вибрати, а він – тиць Дані: «Бери-бери, все їдно за якогось там смоктунця коня не купиш і хліва не збудуєш, а щоб ото дитина на ярмарку була і солодкого не лизнула… У мене ж тіко їдна доця». Це відтоді смоктунці стали її улюбленими лагодзінками.