Вересові меди - Страница 34

– Віко, ти мене слухаєш? Отже, жити тобі є де? Є. Тільки не задимлюй мені більш кімнату, я терпіти не можу цигаркового диму. З голоду ми з тобою не помремо? Авжеж, не помремо. Це я тобі гарантую. Одягатися не обов’язково, як англійська королева Єлизавета, можна і трохи скромніше. Колись, коли станеш відомою скрипалькою, отоді вже… Ну гаразд, гаразд – далеко заглядати не будемо. Але що ми бачимо в результаті? Що все-все складеться добре! З Едика толку все одно, як з бика молока. Але як дуже вже захочеш і будеш наполягати, щоб його повернути… Хм… Ти знаєш, що я відьма?

– Ви… Ви ві-відьма? – Віка округлила заплакані очі.

– А ти й не помітила? Ну, може, не зовсім відьма, але трохи є. От як приготую вересового меду та як напою твого Едика – прибіжить, як миленький, до ніжок твоїх упаде, ручки цілувати буде. Зрозуміє, що немає за тебе кращої. Чи як ти казала? Кльовішої і… як там ще? Ну? Підкажи… Так-так, і крутішої, і суперовішої! І головне – талановитішої. От побачиш! А зараз давай-но таки спустимося до моєї «ластівоньки» і заберемо у неї варення. Зелений чай з вишневим варенням – це найкращі ліки від депресії.

– Супер! – усміхається Віка і пригладжує на голові розкуйовдженого сіро-буро-малинового «їжачка». – Ви така класна відьма! А… Отим своїм вересовим медом колись уже причаровували когось? Чи він і без всяких там чарів-барів-розтабарів за вами бігав, до ваших ніжок падав?

– Аякже. І бігав, і падав, і… Піду-но я нарешті ванну прийму.

– А тоді розкажете?

– Якщо згадаю.

Дана довго ніжиться у теплій воді. А коли виходить, Віка вже спить. Маленька, сплакана, зраджена і така талановита. Як там вона сказала? «Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…»

Дівчинко моя, а кому ж це і знати, як не мені?

2

– Десять! – Ян Загурський кладе білу руку з довгими пальцями піаніста на стіл, застелений сірою лляною скатертиною з рожевими мережками по краях, дає зрозуміти, що цифра остаточна й обговоренню не підлягає.

– Тридцять! – равин Нохум з хитруватою усмішкою називає свою цифру і при цьому м’яко кладе маленьку короткопалу долоню на руку Яна Загурського, притискає її до столу, мовляв, а я відступати не збираюся, і все одно моє зверху буде, як оця моя долоня на вашій.

– Ребе Нохуме! Але ж це Шолом-Алейхем! Сам великий Шолом-Алейхем! А ви такий ґендель робите?!

– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, то дуже-дуже великий чоловік. Як я його шаную! Якби ви тільки знали, як я його шаную! Але, прошу пана Загурського, хіба ви ще й Шолом-Алейхему будете проценти давати?

Равин так смішно вимовляє «проценти» – з наголосом на першому складі, з суто єврейським картавим «р-р-р», що Дана ледь стримується, аби не засміятися. Але, як настановляв її Загурський, треба витримувати етикет.

– Як? Хіба превелебний ребе не знає, що Шолом-Алейхем давно помер? – вигукує Загурський.

– О, яке горе, яка втрата! – равин чомусь зовсім не здивований, але хапається руками за ярмулку на голові, театрально закочує, а тоді заплющує очі – Шолом-Алейхем помер… А скільки цей великий чоловік міг ще створити. Тепер на ідиш ніхто так не пише. Таки ніхто. Ви згідні зі мною, пане Загурський?

– Холєра ясна! Та Шолом-Алейхем помер ще в шістнадцятому році, коли світова війна йшла, – не витримує такого невігластва Загурський. – Але я з вами згідний, превелебний, що так уже ніхто не пише. Тільки ж і ви, ребе, погодьтеся, що на сцені у цих краях теж ніхто не говорить на ідиш. Тільки ми. І ми, тільки ми, ребе Нохуме, покажемо вам «Тев’є-молочника». Самого Шолом-Алейхема! На ідиш! Та вже за це…

– Двадцять п’ять! – равин неохоче забирає долоню з тонкопалої руки Загурського.

– Двадцять п’ять? Холєра ясна! Це ж ціла чвертка від усієї виручки. Бійтеся Бога, превелебний! Що ж нам останеться? Та ви подивіться на цю красу! Які очі! Які коси! Який стан! – Загурський показує на Дану, яка тихенько сидить у кутку і спостерігає за торгом. – Встань, дитинко, пройдися. Ви бачите, як вона ходить? Ви бачите? Яка постава! Яка грація! Який шик! Багато ви таких зустрічали, превелебний? Таку красу оберігати треба, як трояндочку в оранжереї. А вона сьогодні ще й ріски в роті не мала. Скажи, дитинко, – ти ж сьогодні ще нічого не їла?

Дана ствердно киває головою.

– Ну от! От! Холєра ясна! Бідна дівчинка навіть говорити не може. Ще отак день-два…Та вона ж зів’яне, як квіточка без дощу. А це талант! Це, можна сказати, золотий самородок з народу, золотий фонд нашого театру.

– Ривко! – гукає равин. – А покажи-но панові Загурському наш золотий фонд. Веди сюди весь кагал.

Мабуть, Ривка весь цей час стояла за дверима і підслуховувала, бо вони миттю розчахнулися, в другій кімнаті почувся якийсь тупіт, шарварок і на порозі хутко появилася вервечка з п’яти чорнявих гостроносеньких дівчат. Вони вишикувалися за зростом – від найвищої до найнижчої – і втупили свої допитливі погляди в гостей.

– Сара. Ребека. Хама. Майя. Голда.

Равин називає імена, а дівчата роблять щось схоже на кніксен. Чи всі вони равинові доньки, чи превелебний також підготував до цієї зустрічі свій спектакль і «позичив» когось, щоб дівчат було рівно п’ять – як у Тев’є- молочника? Все може бути. Ян Загурський якусь мить мовчить, тільки переводить ошелешений погляд із пшенично-золотавої Дани на смаглявих і чорнооких нащадків Ривки і Нохума.

– Згоден на дванадцять, – зітхає зрештою.

– Ви мене без ножа ріжете, пане Загурський! – схопився на ноги Нохум. – Вісімнадцять. І ні процента менше. Ви ж бачили – у мене аж п’ять таких золоток, як ваша одна.