Вересові меди - Страница 35

– Одна? Бійтея Бога, ребе! Та в мене ціла трупа! А в трупі ще десяток таких. Ну, може, не зовсім таких, але то дуже гарні актриси, дуже гарні. А актори які! – Загурський прицмокнув. – Ви ж знаєте, ребе, Ян Загурський не бере в театр кого-небудь, тільки найкращих. І всі вони хочуть їсти, всі хочуть пристойно одягатися, всім їм треба платити пеньонзи. А ще ж декорації, костюми, ночівки, переїзди… Ви знаєте, превелебний, скільки обходиться переїзд мого кагалу від Варшави до Тарнополя або від Лодзя до Луцька? А ви знаєте, скільки я плачу за те, щоб він тільки одну ніч переночував у готелі? Краще вам того не знати, холєра ясна! Бо нащо вам мій клопіт.

– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, пане Загурський. Як я вас розумію! О, як я вас розумію! Театр – то великий клопіт, дуже-дуже великий. Я б собі такого ніколи не побажав. Правда, Ривко? Але режисерові – режисерове, а равинові – равинове. А ґешефт є ґешефт. Самі подумайте: от якби ви ще й агента в театрі тримали, щоб він вам організовував виступи? Скільки б то ще і йому довелося платити? Вай-вей! А я вам зроблю всю роботу за агента – знайду, загітую і приведу до вас публіку. І яку публіку! М-м-м – ух! Пальчики оближеш! Та вона вам такі овації влаштує, що Шолом-Алейхем на тому світі усміхнеться! І що ж ви, пане Загурський, пропонуєте мені за це? Що? Такий мізер, що з мене й кури в курнику до ранку будуть сміятися. Але хай уже. Я єврей не жадібний. І тому тільки з великої поваги до вас і до знаменитого Шолом-Алейхема – сімнадцять.

Ще з півгодини вони змагаються, тепер уже за кожен відсоток, за кожних піввідсотка. І нарешті сходяться на п’ятнадцяти. Обидва незадоволені, але обом це вигідно.

Театр Яна Загурського має право мандрувати містами і селами Білостоцького, Лодзинського, Новогродського, Варшавського, Тарнопільського, Віленського і Волинського воєводств. Саме таку територію ще п’ятнадцять років тому визначило для нього Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке на основі першого і другого артикулів спеціальної декларації про видовища, і дало Загурському дозвіл на створення власного мандрівного театру.

Зареєструвати такий колектив – справа нехитра. А от щоб він вижив і тримався на плаву вже стільки років, третини батьківського спадку виявилося замало. Стартовий капітал хутко пішов, як вода у пісок. Треба заробляти свої гроші, постійно заробляти. І тут уже режисерського таланту й амбіцій Яна Загурського та одержимості підібраних ним акторів замало. Тут уже більшу роль грає чіпкість, вміння крутитися, дипломатичність і навіть хитрість Яна Загурського, у якому здібності і діловитість змішалися у тих же пропорціях, що й польська та єврейська кров. Він у своєму театрі – і директор, і адміністратор, і режисер, і актор, і бухгалтер, і антрепренер, і навіть перекладач.

Без перекладача ніяк не обійтися. Адже з самих початків театр грав польською і єврейською мовами, добре знаними його засновником. А коли Ян Загурський одружився, то почав робити постановки ще й українською. Так побажала молода дружина українка, яку Ян просто обожнює. Отож перед корінними жителями Польщі театр виступає польською, на етнічних українських землях, що за Ризьким договором 1921 року відійшли до Речі Посполитої, – українською, а в містечках і селах, де переважає жидівське населення (а таких у Речі Посполитій багато), – єврейською. Така тримовність дає змогу завойовувати широку аудиторію, але разом з тим постійно потребує і доброго перекладача.

Найбільші касові збори театру дають саме єврейські містечка. А їх у Речі Посполитій чимало. Скажімо, в Любомлі, що у Волинському воєводстві, понад 93 відсотки населення – іудеї. Кожному виступу в такому населеному пункті передує зустріч з равином – він і є тим ключиком, який відмикає двері до аншлагу. Під час неї Загурський домовляється про відсотки для превелебного від проданих квитків. Після того равин на богослужінні закликає свою слухняну паству приходити на виставу – «бо ви таки знаєте, що єврей має бачити єврейську класику, а як вона ще й нашою мовою, то ми таки повинні це чути». Кожен превелебний ребе легко йде на угоду з Яном Загурським, бо який же єврей відмовиться хай від маленького, але ґешефту. Але й для театру така неписана угода вигідна, бо гарантує повну залу, овації публіки і добрий касовий збір.

Дана і не думала, що так просто можна отримати місце у театральній трупі. Їхала до Мацейова, щоб зустріти там Юрка. Не просто ж так він говорив їй про це містечко між Ковелем та Любомлем! Усю дорогу проплакала. Уявляла, що в цей час твориться у селі. Але що все те порівняно із зустріччю, яка на неї чекає. Мабуть, Юрко спочатку здивується. Авжеж, неймовірно здивується. Він же навіть не сподівався на такий вчинок, думав, що вона така ж, як усі інші сільські дівчата – не сміє піти супроти волі, змириться, вийде за нелюба. А потім… Потім він аж підскочить від радості. А тоді пригорне її, міцно-міцно… А тоді… Господи, як же вона скучила за його поцілунками!

Розшукала у Мацейові театр, який справді виступав у містечку вже третій день. Але там про Юрка ні слухом, ні духом. Авжеж, усі пам’ятають цього статного хлопця з Туричів, який минулого року кілька разів зіграв Петра, коли їхнього актора «позичили» до Львова. Але цього року його ніхто не бачив. Дана запанікувала: що ж робити? Про повернення додому і мови не могло бути – вона ж зірвала весілля, до якого стільки всього було підготовлено, зганьбила і батьків, і Степана. Як тепер появитися їм на очі? Та й сама на все село зганьбилася.

Загурський пройшовся по ній своїм терново-чорним прискіпливим оцінюючим поглядом.