Вересові меди - Страница 40

К оглавлению

– Дякую вам, пане Яне! Але я… не зможу вивчити єврейську мову. Я хочу грати українською.

– О, глупа кобєто! – відштовхнув її Загурський. – Ти ще пошкодуєш! Бардзо пошкодуєш!

– Ні, не пошкодую! – сказала затято.

– Ой, пошкодуєш!

– Ой, не пошкодую!

– Таки маєш характер! Я ж казав! Я ж казав, що в тебе є характер! – Загурський грюкнув дверима і вийшов.

5

Пошкодувати вона мала б уже за два тижні по тому.

Першого жовтня театр Миколи Певного відкрив новий сезон, а третього ескорт із дванадцяти фурманок уже взяв курс із Луцька до містечка Торчин. На чотири вози повантажили великі ковані скрині, виготовлені на спеціальне замовлення. У скрині повкладали театральне майно – декорації, костюми, реквізити. На п’ятій фурманці вмостили фісгармонію. Фісгармонію оберігали як зіницю ока, після переїздів сам Певний перевіряв кожну її клавішу. Якби він міг, то не брав би цю «вельможну пані» в мандри, але її звучання, схоже на звуки органа, дуже приваблювало публіку, люди вже чекали на неї.

Всі ці театральні скарби вагою понад дві з половиною тонни ретельно сховали під старими, у бувальцях бувалими брезентовими накидками. Решта сім фурманок – для самих артистів.

– Прошу панну до ридвану, – молодий актор у чорному оксамитовому береті виставив уперед праву ногу, схилився перед Даною, як покірний паж перед принцесою. Навіть руку підставив, щоб вона могла опертися.

Але Дана ніби й не помітила його, легко скочила на «ридван» і всілася на перекладині. Фурманка як фурманка, нічим не краща за ту, на якій вона їздила у Туричах. Але Дана раптом і справді відчула себе принцесою.

Театр не завжди вирушав у ближні повіти таким великим ескортом. Бувало й дещо менше «транспортних одиниць». Але цього разу в Торчині мали показувати «Вечорниці». Цю виставу глядачі завжди сприймають «на біс», а в ній велика масовка, багато експромту, маса реквізитів, тож і зайнята у ній вся трупа – і драматичні актори, і музиканти, і співаки, й танцюристи. Задіяли і Дану. Вона страшенно хвилювалася, хоч уже знала, що вечорниці – це ті ж самі прадьонки, на які вона ходила в Туричах, а доведеться їй у виставі тільки трохи походити «сценою» і головне – співати. Що саме? А що душа забажає, але, звісно ж, із того, що співалося на туричівських прадьонках.

Виїжджали рано-вранці. Крізь густі осінні хмари небо просіювало тонкі пучечки променів. Ближче до полудня зовсім розпогодилося й три десятки незвичайних подорожніх радісно підставляли обличчя під уже скупувате, але ще лагідне сонячне тепло. Хтось сказав, що це добрий знак на весь наступний сезон – перша ж гастрольна поїздка під акомпанемент сонячних променів. Хтось згадував минулі приїзди до Торчина. Хтось завів мову про особливий сентимент Миколи Певного до цього древнього містечка. Дана вслухалася у розмови, закарбовувала у пам’яті цікаві історії, ловила нові слова, яких ніколи досі не чула. Їй страшенно цікаво було входити в новий для неї світ.

У Торчин театр справді їздив частенько. І не тільки тому, що цей повіт – один з найближчих. Містечко нагадувало Миколі Певному про його юність, про участь в армії УНР. 1919 року тут тримала фронт проти польських військ Директорія, перед торчинцями виступав сам Петлюра. У роки світової війни в Торчині діяла українська школа січових стрільців. Тепер про навчання рідною мовою не могло бути й мови. Містечко ставало ошатнішим, але водночас і дуже полонізувалося. Тому приїзд українського театру для нього був справді великою подією, на яку приходили і старе, й мале.

Цього разу Торчин зустрів гостей обновкою: у ньому якраз закінчили будівництво центральної дороги – вимостили брук замість дерев’яного настилу. Старі, потемнілі і здеформовані від часу дубові бруси ще лежали, складені штабелями, на узбіччі. Фурманки з форсом прокотилися бруківкою і зупинилися біля ще однієї місцевої новинки – цегельного заводу, спорудженого зовсім недавно. Саме тут, за попередньою домовленістю, мала відбутися вистава. Але хтось щось переграв і кавалькада фурманок у супроводі галасливої містечкової дітвори погримкотіла новеньким бруком до старого парового млина. Там і відбулося дійство.

Дана і на сопілці грала, і співала, і в масовці бігала. Їй так сподобалося, що й не зчулася, коли закінчилася вистава. Хотілося грати ще і ще, після виступу відчувала неймовірне збудження, довго не могла опуститися з небес на землю. У Торчині театр дав три вистави. З містечка переїхав у село Буяні. Там довелося виступати у просторій шопі одного з багатших господарів. Розібрали одну зі стін, облаштували поміст. За ним стояло два вози, спокійно щось хрумала пара господарських коней. Ну чим не додаткова декорація? За всю виставу коні навіть не заіржали, ніби справді були намальовані.

За два тижні, впродовж яких театр виступав неподалік від Торчина, в навколишніх селах, погода зіпсувалася. Почалася холодна пронизлива осіння моква. Вони вже під’їжджали до Забороля, до Луцька залишалося близько години їзди, коли дрібна мжичка перейшла у проливну зливу. Об утлий брезент забарабанили спочатку дощові струмені, а потім – льодяні крупинки. Накидка, яку так невдало вибрала Дана, почала протікати. Вона відчула, як холодні п’явки поповзли по спині. Коли приїхала до хати на Красному, де вона поселилася разом з однією молодою актрисою, Устиною Даниленко, у її родичів, сукняний сак, подарований Ніною Певною, можна було викручувати. І під ним жодної сухої ниточки. Вночі взялася гарячка. Та така, що Дана почала марити.