Вересові меди - Страница 41

У гарячих мареннях являлися то мама з татом, то Димка, то Степан, то Юрко і Федір. Батьки плакали, дорікали, що вона лідава доця, ой вельми-вельми лідава – зганьбила їх і кинула самих напризволяще. А оті мараки оцибенські, оті годзікала язикаті, оті жабуринниці жвандливі, оті дрикала туричівські не перестають їх штрикати у саміське серце своїми тарабаньками.

Степцьо сердився, так сердився, аж його ряботиння ховалося за червоні прожилки на лиці, аж руде волосся ставало вогнянистим і Дані здавалося, що воно ось-ось спалахне. Він тупотів ногами і вимагав повернути всі пеньонзи, які потратив на викуп за неї. Ая, то така втрата, така втрата, він вельми переплатив дурному парубоцькому «війську». А хіба ж йому ті гроші з неба падають? Га? Він же їх тєжкою працею заробив. Досі шкодує, що не провчив її, безстидницю, рогатницю таку, попругою по дупі тоді, як привели її Назар і Сянько від того клятого Книги, що повіявся світ за очі.

Федір кружляв навколо неї на ровері і просив повернути червоні дукачі – а навіщо вона їх приймала, якщо не думала з ним бути? Ну навіщо? І льодяники на патичках, ті, що він у Димки залишив, вона зісмоктала. А він, Теодор, теж любить ті смоктулі. Він би й сам їх з’їв, якби знав, що вона така.

Юрко чомусь стояв по другий бік вулиці, дивився на неї закоханими очима й усміхався. Дивився й усміхався… Дивився й усміхався… Вона простягала до нього руки, поривалася перейти дорогу, але не могла, ніби якась невидима непробивна стіна розділяла вулицю. Просила Юрка сказати, де він зараз, куди поїхав з Туричів, чому не розшукує її. Але він мовчав. Від того мовчання вона починала плакати.

І тоді вже являлася Димка, гладила її по голові, як колись у дитинстві: «Не плач, Богоданцю. Хай тобі не довгарає вельми. То неправда, що твій здерубок лідавий. Неправда, Богоданцю. Ти послухалася серця. А то не гріх – слухатися серця. І кохання – то не гріх, дівойко. Ой яка ж ти красна, як тая квята в саду, як той налитий колосочок у полі… А випий-но, Богоданцю, меду вересового – всю хоробу як рукою зніме». Дана випила жовтувато-червоний напій із чашки, яку колись подарувала Димці. В грудях розлилося дивне заспокійливе тепло, а на гарячу голову ніби хтось прохолодну долоню поклав. Хто? Димка? Мама? Тато? Юрко? Вона заснула. А коли прокинулася, гарячка спала.

Та до Млинова театр поїхав уже без неї. Ніна Певна залишила її під опікою лікаря Модеста Левицького, який викладав у гімназії і заодно лікував місцеву інтелігенцію. Левицький сказав, що у Дани фолікулярна ангіна, з нею вони впораються, головне – не допустити, щоб пішло ускладнення на бронхи або серце. Певна дуже переживала за Данин голос і тому наказала до їхнього повернення виконувати всі вказівки пана лікаря, поменше розмовляти і навіть не пробувати співати – не можна навантажувати запалені голосові зв’язки.

Дані було прикро до сліз. Напрацювалася вже! Навиступалася! Здихля нещасна! Ще нічогісінько не встигла зробити, а вже стільки клопотів людям завдала. Замість того, щоб мандрувати з театром і в перервах між виступами брати уроки Ніни Певної, змушена сама-самісінька сидіти в хаті, ковтати гірку мікстуру і гаряче молоко з медом. Та головне, щоб після цієї пригоди не пропав голос. Бо що їй тоді робити? Що?! Думала про Юрка. Чому він мовчить? Чому навіть у маренні не зронив ні слова?

Втім це усамітнення мало і свої плюси. Коли Дана стала поправлятися, Модест Левицький приніс їй два підручники – з української мови й історії.

– Голос – це добре, дуже добре. Але без освіти артистичній панянці сьогодні ніяк не можна. Хочете вчитися?

– Хочу, але…

– А хочете, то й розпочнемо. – Він ніби й не почув її «але». – Прочитати ось звідси і сюди. А завтра поговоримо.

Так Дана взялася студіювати гімназійну програму. Пізніше, коли видужала, але, як казала Ніна Певна, голос ще був на карантині, навіть ходила на заняття. Викладачі приязно зустріли молоду актрису вже негімназійного віку. Навчання в гімназії було платним, але для Дани зробили виняток. Хоча, як дізналася вона пізніше, це був не такий уже й виняток – навчальний заклад не раз брав під своє крило здібних дітей, які прагнули мати українську освіту.

6

Добіг кінця вже традиційно плаксивий волинський червень. А разом з ним – і мандрівний театральний сезон. Трупа Миколи Певного повернулася з Острога до Луцька якраз тоді, коли літо нагадало про свої гарячі обов’язки, розмело небесним віником бруднуваті хмари і нарешті вивело на авансцену таке довгождане сонце. Артисти тішилися, як діти: наблукалися моквою, то хоч відпочиватимуть за ясниці. Ніна Певна запропонувала перед тим, як розбігтися-роз’їхатися на літні канікули, дати для лучан прощальний концерт.

Концерти певнівці організовували нерідко впродовж усього року, адже мали і свій оркестр, і талановитих співаків, і навіть хореографічну групу. Публіка дуже любила такі дійства. А для театру це був один зі способів заробити додаткові гроші, яких постійно бракувало, і прорекламувати свою драматургічну програму. Частенько саме з концертів розпочиналися їхні маленькі гастролі в тому чи іншому населеному пункті: спочатку в містечку чи селі артисти влаштовували виступ музикантів і вокалістів, а вже після того глядачі, «розігріті» музикою та співом і познайомлені з колективом, приходили на виставу.

Цього разу концерт, заключний акорд сезону, вирішено було дати у публічному саду, де зазвичай проходили народні гуляння і різні культурні заходи Луцька. Цей публічний сад біля Свято-Троїцького собору з’явився у місті ще на початку століття. Його закладали ландшафтний пейзажист з Києва Рудольф Троцке та місцевий садівник, чех Всеволод Влко. Чимало відомих містян мали у саду свої іменні дерева, за якими самі ж і доглядали. Ще тоді на площі Парадній збудували і сцену для оркестру, який грав щовихідного і в свята.