Вересові меди - Страница 54

– То, може, пан буде такий ласкавий і допоможе дізнатися, чи є тут мій тато?

– Во первых, не пан, а товарищ. А во вторых… Хм… Ну, конечно же я могу быть ласковым, да еще каким ласковым! Если ты тоже будешь ласкова со мной…

Дану страшенно нудить. Вона вже й сама не знає, від чого. Чи від недоспаної ночі і ранкової трясучки в автобусі, чи від цього хтивого погляду. Але їй треба дізнатися, чи тут її тато. Вона заплющує на мить очі, уявляє себе на сцені, тоді знову розплющує й усміхається.

– Перепрошую, товаришу…

– Ткачев. Валерий Ткачев. А рядом со мной… Впрочем, для тебя это не важно. А как зовут твоего отца?

– Дмитро Ясницький.

– Не слышал… Подожди здесь.

Чоловік пропустив поперед себе Федора і вони зникли у дверях прохідної. Появився Ткачов десь за годину.

– Нетушки такого. А на «нет» и суда нет. Может, мы с тобой вдвоем разделим трапезу? Что там у тебя так вкусно пахнет? Заходи. У меня здесь уютно. Ну чего уставилась? В тюрьме тоже бывает уютно. Здесь же не только камеры с кипящей смолой. Есть и райские кустики.

Він схопив її за лікоть, боляче стиснув, потягнув до себе. Дана різко шарпнулася, відштовхнулася вільною рукою, але вирватися з його залізних пальців не змогла. Вже за муром побачила, як з дверей в’язниці вибігає Федір.

– Товаришу Ткачов! Припиніть! Знайшли час для розваги. Треба починати допит. – І блискавичний погляд на неї. Погляд, що промовляв: утікай.

Дана рвонулася і кинулась на Замкову площу. Ткачов розвів руками і засміявся вслід.

– Беги, беги! Все равно от меня не убежишь! Я в этом городишке все дырки знаю.

Дана пробігла мимо костелу Петра і Павла, завернула до Хрестовоздвиженської церкви. Бігла й оглядалася. Здавалося, що той чоловік може несподівано випірнути з ранкового туману і потягти її назад, до сірих мурів. Перевела дух аж за Братським Мостом, вийшла на вулицю праворуч і раптом завмерла: та ж перед нею театр, колишній міський. Тільки вивіска вже не польською, а російською мовою. І не думала ж іти до нього, а ноги самі привели. Згадала наказ Ніни Певної: «Ти мусиш туди піти. Тебе приймуть. Ти повинна бути на сцені!» Може, і справді спробувати? Зрештою, а що їй втрачати?

Парадні двері зачинені. Службові – з іншого боку. Обійшла будинок ліворуч, вийшла на маленьку вуличку, що збігає від пошти до Стиру. Рішуче відчинила двері. За дерев’яним бар’єром – жінка, мабуть, чергова.

– Вам до кого?

– Я раніш працювала у театрі…

– Тут?

– Ні-ні, не тут, не в польському, а в українському, у Миколи Певного.

– А, є тут кілька ваших акторів. І художника вашого прийняли, кажуть, гарно малює декорації.

– Юрій Миць? Так, він дуже талановитий. Ви б не покликали його?

– Навіщо він тобі?

– Поговорити… Він же мене знає, може підтвердити…

– А що тобі дасть та балачка? Художник-декоратор тут нічого не вирішує. А ти, як я здогадуюсь, на роботу хочеш? Тоді тобі до директора, тільки до директора. Кабінет товариша Журавльова на другому поверсі, праворуч. Не бійся, він сьогодні в доброму настрої. Та куди ж ти посунула з торбехами? От село! Залиш їх біля мене. Не бійся – не з’їм нічого.

Директор вислухав Дану. Довго крутив у руках її посвідку.

– Це польський документ. Такі тепер не ходять. Кажете, грали в оркестрі… І співаєте… Брали уроки вокалу у Ніни Певної… Вірю-вірю. Гарний голос – це дуже добре. Та й зовнішність у вас… Хм… Театр Певного… Театр Певного… Клопоту не оберешся.

– Будь ласка, благаю вас… Мені дуже потрібна робота.

– А якщо… Якщо я запропоную вам місце гардеробниці? Поки що. Так би мовити, з правом виходу на сцену у масовках. А там подивимося, послухаємо, поспостерігаємо. Ну як? До весни, коли потепліє і глядачі будуть приходити до театру без пальт і шубок.

– Коли виходити?

– Завтра.

Це було не те, про що Дана мріяла. Зовсім не те. Але й не найгірший варіант у її ситуації. Принаймні, тепер вона не на вулиці.

Устинчина тітка прийняла її насторожено. Але коли Дана виклала з кошика курей, враз подобрішала. Авжеж, хай займає ту саму кімнату, у якій вони з Устинкою жили. Вона все одно збиралася взяти когось на квартиру – все-таки якась копійчина капне. Тільки от з пропискою… Хай Дана вибачає, але то стільки мороки і ще й не знаєш, чим це може обернутися… Якщо раптом явиться хто з перевіркою і застане Дану, то хай вона каже, що родичка, приїхала в гості, оце тільки-тільки приїхала і вже завтра збирається назад.

Зимовий сезон Дана зустріла за стійкою гардеробної. Не відчувала себе приниженою – все-таки робота. Цікаво було розглядати людей, які приходили до театру. Намагалася вгадати їхні характери. І терпляче чекала. Мусить же колись прийти… та жінка. Якщо вона справді Софія…

Місяць спливав за місяцем, але Софія Радич не приходила. Чи то вона не любить театр, чи її взагалі немає у цьому місті. Якогось дня Дану осінило: тоді, коли вони організували у міському саду концерт, жінка вийшла із собору, так-так, вона пробивалася до сцени від воріт Свято-Троїцького храму. Може, вона його парафіянка? Тоді там її і треба виглядати.

Дана частенько проходжувалася у міському саду, пильно вдивлялася в обличчя перехожих, почала ходити на вранішні богослужіння у соборі. Але тієї, яку шукала, не було. Зате з’явився той, кого вона воліла б обминути десятою дорогою.

Того лютневого вечора у театрі проходили якісь урочисті збори. Гардероб наповнився добротними пальтами керівних мужів і вишуканими шубками їхніх супутниць, стійким запахом м’ясних делікатесів, виставлених з такої нагоди у буфеті, впереміш з одеколоном «Тройной» і духами «Красная Москва». Дана не мала часу навіть очей на власників одягу підвести, ледь встигала повісити чергову вдяганку і протягнути металевий номерок. І раптом над самою головою: