Вересові меди - Страница 55

– Ну вот и встретились, беглянка. Я же говорил, что от меня не убежишь.

– Валерчик! Погоди! Я кое-что в кармане оставила!

Розповніла брюнетка з орлиним профілем вихопила у чоловіка своє бежеве кашемірове манто, підбите лисячим хутром, дістала з кишені хусточку і недбало шпурнула його назад. Поки вона поправляла перед дзеркалом у вестибюлі свою чорну куделю, поки підфарбовувала губи і пудрила носа, Валєрчик знову зобразив широку усмішку:

– Теперь ты от меня не убежишь. И заруби себе на носу, мадмуазель Ясницкая: я то знаю, чья ты дочь. У меня превосходная память. Одно мое слово – и тебя здесь никто даже не вспомнит. Жду завтра. На том же месте, в тот же час.

Він чітко, по-військовому, крутнувся на обцасах, відставив убік напівзігнуту руку, його супутниця вхопилася за чоловіків лікоть, і вони повагом пішли до зали. Перед дверима Ткачов озирнувся і підморгнув Дані, що так і стояла, сполотніла, ошелешена, і дивилася їм услід.

А в цей час хтось так же дивився на неї. Вона відчула той пронизуючий погляд, повернулася – біля колони стояв Федір. Не сам, але й не з жінкою. Слухав якогось круглолицого череваня, що весь час витирав величезним носовиком спітнілу круглу лисину, а дивився на Дану. Зловив її погляд, махнув рукою: мовляв, зараз він дослухає череватого балакуна і підійде. Зараз…

– Егей, дівчино! А моє скромне пальто не знайде притулку у вашому поважному гардеробі?

Дана аж здригнулася – їй здалося, що почула голос Юрка. Ніби весняна синичка раптом у серці стрепенулася. Господи! Зроби таке диво! Але дива не сталося. Молодий чоловік справді схожий на Юрка, і не тільки голосом: такий же високий, чорнявий, худорлявий, з трохи випнутим підборіддям і виразними вилицями. Він і дивився на неї, як Юрко – ніби цілував її карим поглядом, ніби водночас пестив і заворожував. Чи це вона собі навигадувала?

– Давайте! У нас тут немає окремих місць для одягу скромного і нескромного.

Дана простягнула руку, що й досі дрібно тремтіла, щоб узяти пальто. Він ухопив її за кінчики пальців, легенько стиснув.

– Хто вас так засмутив? Отой чоловік, що підморгував вам за широкою спиною своєї благовірної? Не зважайте на нього і не вірте йому. Нізащо не вірте!

– Звідки ви взяли, що він саме мені підморгував? І що він мене засмутив?

– Звідси. Так, саме звідси деяка інформація долетіла до моїх чутливих локаторів, – він смішно смикнув себе обома руками за обидва вуха.

– Ваші локатори спіймали інформацію з іншого боку.

– Невже? От капосні! А я ж їх на вас налаштовував, наказував їм, безсовісним, слухати все, що стосується цієї чарівної принцеси, яка чомусь у театрі тимчасово грає роль гардеробниці. Ну гаразд. Але якщо він ще раз вас так налякає, пам’ятайте – я поруч.

– Запам’ятаю, товаришу Япоруч.

Він засміявся.

– Ви щойно видали велику-велику таємницю: Япоруч – це моє псевдо, прізвище таке підпільне. Насправді мене звати Арсен. Арсен Вірченко. Будьмо знайомі.

Дана здригнулася. Десь вона вже чула це ім’я і прізвище. Глянула на колону: Федора там не було, пішов до зали. За ним, розмахуючи руками, почовгав балакучий товстун.

13

Вранці, як тільки вийшла з будинку, відчула на собі чиїсь очі. Вони прилипли до неї, як дві смоляні краплі до тіла, і супроводжували аж до театру. Взагалі то цієї пори їй не конче було йти на роботу, але Дана намагалася не пропускати жодної репетиції. Ловила кожне слово режисера, запам’ятовувала всі репліки і репризи, на льоту хапала мелодії пісень, тихенько підспівувала вслід за вокалістами, жадібно вдивлялася, як ліпляться сценічні образи, як оживають персонажі. Вона прийшла сюди, щоб стати справжньою актрисою. Тільки актрисою! Гардероб – це так собі, тимчасово, просто невеличка прохідна роль, про яку вона скоро забуде.

Ввечері, коли вийшла з театру, їй знову ніби замуляло між лопатками. Вона вже знала це відчуття – хтось дивиться у спину. Переходила міст через Стир, коли поруч пригальмувало авто. Здригнулася, але зробила вигляд, що не помітила, навіть голову не повернула, тільки прискорила ходу. Авто повільно поповзло слідом, потім рвонуло вперед, завернуло на її вулицю і за переходом, за кілька метрів від будинку, де вона квартирувала, зупинилося. Хтось вийшов з автомобіля і пішов їй назустріч.

– Моя чарівна квіткарко! Якби ти знала, як я радий тебе бачити! Якби ти тільки знала, як я чекав цієї зустрічі! Так довго не міг тебе знайти. А ти, виявляється, он де. Це ж треба!

Федір підбіг, ухопив її в оберемок, притиснув до грудей, закружляв навколо себе.

– Це доля! Розумієш? Сама доля зводить нас! Бо ми маємо бути разом.

Вона не знала, що й казати. Тепер перед нею постав колишній Федір, емоційний, рвучкий, говіркий, відкритий, зовсім-зовсім не схожий на того стриманого, холодного, застебнутого на всі ґудзики чоловіка, якого вона бачила за широкими плечима Ткачова. Невже можна так змінюватися? І який же він тоді справжній?

– Вибач, я тоді не міг. Не можна було, – він ніби прочитав її думки. – Служба така. А ти тут сама?

– Ні. Бачиш, он тінь моя поруч зі мною.

– Ох ти ж моя перчинка! Я мав на увазі… В місті живеш… сама?

– Та ти що! Сама? В місті? Як це можна?

Він вмить насторожився, чогось озирнувся. Погляд чіпкий, пронизливий, як осінній протяг. Схопив її за передпліччя, міцно стиснув.

– Боляче ж, Теодоре! – скрикнула Дана. – Звісно, не сама я в місті. У Луцьку, за останнім переписом, крім Дани Ясницької, ще близько сорока тисяч людей..

– Ох і язичок! – Федір відпустив передпліччя. – Ох і гострий! А я думав, ти з…