Вересові меди - Страница 60

Ходіння по кабінетах затягнулося на місяці, потім на два роки. А тим часом хтось ретельно збирав дані про нього самого.

Його навіть не викликали – самі приїхали і забрали до свого всюдисущого відомства. Щоб повідомити, що він, Михайло Радич, – польський шпигун. Їм відомо про нього все: що ще під час навчання у Варшавському політехнічному інституті був відомий своїми націоналістичними поглядами, що під час війни зрадив російську армію, що пізніше був завербований спецслужбою Речі Посполитої. Все це достеменно відомо і оскарженню не підлягає. Та й кому б він поскаржився?

– Господи! Ти стільки разів рятував мене на війні! Ти дав мені стільки пережити і вижити! Ти, як рятівний круг, посилав мені любов і надію. Навіщо? Навіщо, Господи?!

15

«Моя маленька кохана оптимістка!», – казав про неї Михайло.

Софії здавалося, що й справді ніщо на цьому розхитаному війною, загадженому кров’ю і трупами, притлумленому болем і втратами світі не зможе вбити у ній непереможної віри у те, що завтра буде кращим, ніж сьогодні. Вона готова була прийняти всі випробування, які пошле їй доля, терпляче очікувати, коли розійдуться чорні хмари над головою, адже за ними обов’язково-обов’язково є сонце, сховане тільки до пори. Та все це за однієї умови – якщо поруч буде він, її Михайлик.

Але того дня, коли тітка Степанка сказала, що до школи пішли солдати… Того страшного дня, коли вона зрозуміла, що може залишитися без нього… Того дня, коли наче хтось шепнув їй на вухо, що її ще ненароджена дитина може ніколи не побачити тата… Того безконечно довгого червневого дня, просякнутого волинською моквою, за одну лише мить вона втратила опору для свого оптимізму…

Прибігла до школи, розштовхнула солдатів, які стовбичили на ганку, перечепилася через поріг, припала до Михайла, обхопила його руками. Він не міг обняти, бо його руки були зв’язані за спиною. Нагнувся обличчям до її голови, вдихнув запах розкуйовдженого вітром волосся, як він це завше любив робити, поцілував у маківку.

– Цс-с-с… Не плач. Тобі не можна плакати, бо дитинка злякається. Про неї думай. Думай про неї…

Двоє вояків стали у Михайла за плечима, наказали виходити зі школи. Вочевидь, їм також якось не по собі було від цього прощання – ніяково поглядали на великий Софійчин живіт і штовхали полоненого у плечі:

– Быстрее! Нечего резину тянуть!

Михайло озирнувся уже біля воріт:

– Софійко! Якщо мене… Якщо тобі буде дуже важко, розшукай Миколу Певного. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про нього? Передай вітання від мене. Його родина завжди прийме тебе. Що б не сталося, вони тобі допоможуть. Запам’ятай – Певні.

Хто тоді міг передбачити, що всього за кілька років Микола Певний сам шукатиме прихистку на Волині. Що унікальний хутір його діда на Полтавщині, цей маленький український ковчег, що мав би пережити всі потопи історії, розграбують, знищать, заберуть до колгоспу імені Ілліча. І тільки дві древні загадкові кам’яні баби, привезені колись козацьким нащадком Певним зі степ, залишаться стояти і будуть сумно дивитися на сплюндрований рай.

Софія зібралася було їхати до мами. Але Степанка запротестувала:

– Ди-но яка шмидка! Остепенися! Оно кругом война, до иншого села страшно рушити, бо за кожним кущем стріляють. А як по дорозі прихопить? І що ти будеш робити? Хто тебе буде бабити? Хто дитину прийме? Сиди і не рипайся. А як розродишся, тоді вже й до мами мона буде їхати. Та я тоді сама тебе одвезу, запряжу свого коня у фурманку й одвезу. А мо’, ще й Михайла одпустять? Мо’, передумають? Зажди-но тутечки.

При згадці про Михайла Софія розридалася. Але Степанка заспокоювала:

– Раз його із села погнали, значить, не на разстрєл брали. Коби мали розстріляти, то зробили б це вже тут і зараз. Живий, значиться. А живий, то й вернеться. Треба ждати, така наша жіноча доля – ждати. Всяка война мусить колись закінчитися, тоді й усіх одпустять. Всігди так було. Ще ні одна война не тягнулася од сотворіння світа до його кінця.

Тієї ночі Софія довго не могла заснути. Дитинча у животі так товклося ніжками, що вона аж ойкала. Казав же Михайло, що дитині буде погано від її сліз. Але як же вона могла не плакати? Гладила себе по животу, відчувала під пальцями своє мале, заспокоювала його, навіть почала йому колискову наспівувати. Співала тихесенько, але Степанка почула, стривожена, стала на порозі.

– Чого тобі, доню?

Доню… Софія усміхнулася. Ніколи у Степанки не було своєї доні. А чи був чоловік? Треба завтра запитати.

– То мале не спить. От я й заспівала.

– А-а-а. Ну Богу дєкувати. А то я вже бозна-що подумала. Мо’, стерялася молодиця, гадаю, після всього. А для дитяти мона й поспівати. – Степанка перехрестилася і пішла до себе.

Вони так і не встигли заснути. У двері гримнули.

– Открывай!

Степанка відчинила, мабуть, хотіла затримати непроханих гостей, не впустити їх до Софіїної кімнати.

– Не будіть її. Вона ж груба.

Але ті вже стояли над Софією.

В приміщенні сільської олійниці, що зазвичай аж восени починала переробляти на олію насіння рапсу та льону, вже тіснилося кілька десятків людей, а їх все згонили і згонили. Софії нічим було дихати. Вона опустилася на глиняну долівку й заплющила очі. Біль терзав їй низ живота. Кусала губи, щоб не кричати. Так і сиділа, коли Димка відчинила двері і наказала всім утікати до лісу.

Тієї ночі, дорогою до Бузькового болота, на фурманці з домашніми пожитками Степанки, вимощеній подушками, вона стала мамою. Отямилася після родової гарячки у старенькій лісовій хижці. Її доня спала поруч, на білій, празниковій, вишитій синіми васильками, Степанчиній подушці.