Вересові меди - Страница 61

– Доброго ранку, Олесю! – ледь ворухнула розпухлими губами.

Михайло казав: як народиться дівчинка, буде Олеся, а як хлопчик – Олесь.

Коли повернулися у Туричі, Степанчиної хати ніби ніколи й не було – згоріла. Оселилися у школі, що чудом вистояла. Але за два тижні Степанка, як і обіцяла, відвезла породіллю з немовлям до села під Ковелем. Глянула на колишній будинок сільського священика отця Романа і тільки зітхнула: від нього вціліла тільки одна кімната, в якій так і залишилася паніматка Марта, мама Софії. Решта будівлі перетворилася у руїну.

– Мо’, вернемося в Туричі? Школу хоч опалити мона. А тут же навіть печі немає. Поки літо, ще нічого. А прийде холод? Як тоді з дитям?

– Школа – то не ваша хата, пані Степо. Їй, мабуть, хутко знайдуть якесь застосування й у вчительській кімнатці когось поселять, – зітхнула Софія. – Краще залишайтеся з нами, ви ж тепер і такого даху над головою не маєте. А разом якось легше буде.

Степанка і не заперечувала. І що б Софія з хворою мамою і немовлям на руках зробила без неї? Звична до важкої селянської роботи, Степанка і дерево з лісу своєю фурманкою возила, і глину місила, і валькувала стіни, і білила. До зими сяк-так зліпили стіни, звели над ними крокви, покрили хату снопами. Зиму бідували, голодували, але вижили.

Коли Олеся зіп’ялася на ноги, Софія залишила її на двох няньок – рідну бабусю Марту та названу Степанку – і вирушила до Луцька. Думала, що вдасться знайти роботу в школі, але змогла влаштуватися тільки друкаркою в одну з польських фірм. Винаймала кімнатку у скромному старому помешканні, прихопленому грибком, яке взимку неможливо було обігріти.

Вона вже й не сподівалася зустріти колись чоловікового товариша Миколу Певного. Та й на допомогу його родичів годі було надіятися, навіть якби вона справді надумала шукати у них прихистку чи підтримки, – Луцьк і Полтава опинилися у різних державах, соціалістичний Радянський Союз не допускав ніяких контактів з буржуазною Польщею.

Якось Софія ішла містом і побачила оголошення: «У клубі «Рідна хата» виступить голова Волинського об’єднання українців, редактор часопису «Українська нива» пан Петро Певний». Вона аж знетямилася. Може, це котрийсь із тих Певних, про яких їй говорив Михайло? Але як він міг тут опинитися? Мабуть, просто однофамілець. Але прізвище рідкісне, для Волині не властиве. А раптом?..

Не стала чекати того дня, коли мала відбутися публічна лекція – негайно кинулася шукати редакцію «Української ниви». Їй сказали, що пана редактора зараз немає, буде пізніше, о котрій саме годині, наразі не відомо. «Нічого, – відповіла Софія, – буду чекати, скільки треба».

Чоловік у світлому костюмі зі смугастою краваткою уважно глянув на відвідувачку.

– Пані до мене?

– Мабуть…

– Тобто? Як це – мабуть?

– У вас є брат Микола?

– А також Олександр і Юрій.

– І ви родом з Полтави?

– Саме так.

Софія полегшено зітхнула.

– Значить, я справді до вас.

Вона не збиралася просити щось для себе. Та й на дружбу з родичем Михайлового товариша не сподівалася. Хто вона така, щоб приятелювати з таким поважним паном? Її привело до нього інше: може, він зуміє дізнатися щось про долю її чоловіка. Софію мучила ця невідомість, страшенно мучила. Не було такого дня, щоб вона не думала про Михайла. Не могла, не хотіла вірити у те, що він мертвий, але й бодай якоїсь вісточки від нього живого не було. Царське командування відправляло військовополонених на схід, отже, якщо Михайлові вдалося вижити, то він міг опинитися на території теперішнього СРСР. А вона навіть не знала, у які двері стукати, до кого звертатися, щоб дізнатися про нього. І впустити когось у своє життя не могла. Її серце належало Михайлові.

Петро Певний пообіцяв, що зробить усе можливе, щоб дізнатися про долю Михайла Радича. Це, звісно, буде непросто, адже минуло понад десять років, але він використає усі свої зв’язки. А зараз, може, пані Софії потрібна якась допомога?

– Ні, – сказала Софія, – Допоможіть тільки знайти Михайла. Або… його могилу.

А за кілька днів Софія отримала лист – її запрошували до семирічної школи, де несподівано з’явилася вчительська вакансія. Чомусь Софія була переконана – без сприяння Певного того запрошення не було б. А згодом вона придбала свій будиночок у передмісті Черчиці і забрала до Луцька Олесю.

16

– Олесю! Ти й досі перед люстром крутишся?

– Не кручуся, а дивлюся.

– Та скільки ж можна? От вертихвістка мала!

– Як-як, мамусю? Верти… хвістка? О! Треба пришити мені до спіднички хвостика і тоді я буду лисичкою-вертихвісткою! Дивись, мамусю, дивись: я буду на сцені співати і – ось так! ось так! ось так! Бачиш?

Я лисичка, я сестричка,
Не сиджу без діла —
Я гусятка пасла,
Полювать ходила…

Олеся граційно повертається на всі боки, крутить дупкою, перебирає в повітрі зігнутими у ліктях руками, як лисичка лапками. Ну справжнє тобі звірятко! А голосочок який! Татків голосочок, авжеж, татків, бо Софія ніколи не була сильною у вокалі.

– Мамусю, треба десь знайти рудого хвостика. Хутко-хутко, бо скоро свято.

– Ну от, спіймала маму на слові. Де ж я тобі того рудого хвостика знайду? Хіба доведеться йти до темного лісу та вполювати у ньому лисицю. А тоді відтяти …

– Що?! – Олесині очі, великі, на півобличчя, світло-карі, із зеленими іскринками (геть, як у мами і бабусі Марти), округлюються, наливаються сльозами, сльози скочуються щічками. Дівчинка кидається до Софії, рвучко обнімає її за шию. – Мамусю, не треба йти до лісу! Не треба! І полювати не треба! Хай собі лисичка живе і пісеньку свою співає!