Вересові меди - Страница 62

– Дурненька! Я ж пожартувала. Ну хіба ж би твоя мама пішла до лісу з рушницею? Хай там живе собі і наша з тобою лисичка, і всі-всі її родичі лисячі. А ми тобі руденького хвостика змайструємо з чогось. Щось придумаємо.

– Або я буду вдавати, що у мене ззаду хвостик. Так буду вдавати, що всі повірять, ніби він у мене справді є.

Олеся знову біля дзеркала. Знову весела, співає свою пісеньку, розмахує руками, притупує ногами. Від сліз уже й сліду не залишилось. Артистка!

Софія усміхається. Що б вона робила без цієї малої вертихвістки? Як би вона жила? Олеся – її втіха, її сенс життя. Двічі на тиждень дівчинка бігає на уроки музики до пані Баківської. Хтозна, чи стане вона колись піаністкою або співачкою, але якщо їй так подобається, то хай. Софія краще недоїсть, ніж відмовить у чомусь своїй улюблениці. А раптом і справді? Пані Аделя каже, що в Олесі великі артистичні задатки і голос гарний.

Та Олеся не тільки музикувала і співала. Чим тільки вона не захоплювалася! Придумувала музику до віршів, малювала, рік ходила до приватної хореографічної студії. Здавалося, її артистична дорога і справді вже визначена. Іноді Софія уявляла її на великій сцені, з квітами у руках.

Воєводство заохочувало здібних школярів на «східних кресах» до здобування освіти у польських закладах. Тож Олесі Радич, як відмінниці та ще й обдарованій у різних штуках, запропонували безплатне навчання у Холмській гімназії. Софія, яка ледве зводила кніці з кінцями, погодилася. Вона дуже хотіла, щоб донька стала високоосвіченою людиною.

А по закінченні гімназії Олеся поступила до Ягеллонського університету в Кракові. 1926 року у ньому, одному з найстаріших університетів Європи, відкрився факультет української філології. Ця молода галузочка на тілі древнього університету і стала Олесиним вибором. Для її холмських викладачів це було повною несподіванкою. Софія ж зовсім не здивувалася: її Олеся – донька свого тата, якого ніколи не бачила, але про якого стільки знає і якого так обожнює.

З Арсеном Олеся познайомилася в Українській студентській громаді. Виникла вона при Ягеллонському університеті 1930 року, коли до українців було ще досить лояльне ставлення польської влади. У другій половині тридцятих це ставлення змінилося, полонізація «східних кресів» набирала обертів, Українська студентська громада опинилися під пильним контролем польської дефензиви. Але що сильніше влада закручувала гайки в українському питанні, то сильнішим ставав опір. Особливо серед молоді.

Перший арешт Арсена тривав усього кілька днів. Студентів попередили, чим можуть закінчитися їхні промови, порадили остудити гарячі голови, поставили на облік і відпустили. Комісар, який наставляв студентів на путь істини, навіть поплескав одного з хлопців по плечу: авжеж, він розуміє їхній порив, молодості властиво бунтувати, але «цо задуже, то не здраво». Друга зустріч у приміщенні політичної поліції могла обернутися судовим процесом і в’язницею. Тож Арсен вирішив не чекати її – коли почалося полювання на студентських ватажків, почав поспіхом збирати речі. Олеся запропонувала поїхати до її мами – там Арсена шукати не будуть, а проти неї поки що ж не порушували справу.

Софія не знала, що привело їх до Луцька. Думала, донька зі своїм хлопцем приїхала в гості на Трійцю. Всі троє пішли на відправу до Свято-Троїцького собору, послухали оркестр у міському публічному саду біля собору, побродили по старому місту. А ввечері Олеся з Арсеном почали збиратися.

– Куди проти ночі? – запротестувала Софія.

Донька припала до неї, як колись, у дитинстві.

– Мамусю, може, якийсь час від мене не буде листів, то ти не хвилюйся.

Вона навіть не перепитала, чому це не буде листів. Подумала: іспити треба складати, от і не матиме донька часу писати.

– Гаразд, ти вчися, вчися. От станеш магістром, будеш сама викладати…

Наступного дня до неї явилася поліція. Обнишпорили весь будинок. Вочевидь, шукали не тільки Олесю й Арсена, але й щось, що вони могли заховати. Софіїне серце стиснулося від поганого передчуття.

– Що вам потрібно? – запитала.

– Хай пані бардзо подумає і скаже, де її дзєтко кохане.

Софія зрозуміла: донька поїхала не до університету, не до Кракова, інакше б її тут не шукали.

Олеся й Арсен і справді були у протилежному від Кракова боці. Якраз у той час, коли їх шукали в Луцьку, вони ховалися на березі Збруча. Взагалі то Олеся пропонувала перейти кордон за Острогом – у студентській громаді чула, що є там своє «вікно», через яке вже проскочило чимало молодих зухвальців, які хотіли жити в Україні. Але Арсен наполіг: ні, річкою буде безпечніше, якраз стоять тумани, вони зроблять їх невидимими, прикриють від очей польських прикордонників.

Отож, чекали ночі, а ще краще – ночі з густим туманом. Якщо пощастить, завтра вони вже будуть в Україні, розшукають Олесиного тата (чомусь вона була абсолютно впевнена, що він живий), влаштуються на роботу, зможуть прислужитися рідній освіті і літературі.

– Допоможи нам переправитися, свята Трійце, – во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Всевишній переправитися допоміг. Але на другому березі чомусь покинув їх. Українське питання все більше дратувало не тільки Річ Посполиту, але й СРСР. По один бік Збруча – «Польща для поляків», по другий – територія гомо совєтікусів. Тим, хто переправлявся з польського боку, тепер приписували або український націоналізм, або польське шпигунство.

Олесю спочатку звинуватили у шпигунстві на користь Польщі. Вона була приголомшена таким абсурдним звинуваченням. Це вона – шпигунка?! Вона, яка поступила до Ягеллонського університету, щоб в умовах полонізації викладати українську мову і літературу?! Вона, яка так мріяла жити в Україні, дихати її вільним повітрям?