Вересові меди - Страница 71

Вирішили переселити Юрка на горище. Там безпечніше і дихати легше. Але тільки він став здоровою лівою на щабель і потягнув за собою праву, як з тої зацебеніла кров – відкрилася рана. Дана злякалася, кинулася за полотнинами. Обгорнула Юркову ногу, але пов’язка за кілька хвилин стала червоною, кров цибеніла й цибеніла.

– Бабуню, спиняйте! Робіть щось! Бо ж із нього вся кров вибіжить!

Димка дістала якісь слоїчки – один з настоянкою, другий з порошком.

– Оце, Богоданцю, корінь дев’ясила перемелений, а до него трохи подорожника, трохи ромену… Все буде добре. Учися, поки я жива. Ох моя ж ти доленько, а що ж нам далі робити? Куди тебе, хлопче, сховати? Мона б у шопі постелити, але ж скоро ночі почнуться холодні, а тобі ще тіко застуди бракує. Для раненого холод – то погибіль.

– Я до холоду звичний, – заспокоїв її Юрко. – Та й не збираюся вилежуватися тут аж до зими. На мені хутко все заживає. Тож обіцяю – до перших заморозків від мене тут і сліду не залишиться. Встану і побіжу.

Він і справді не встиг змерзнути. Осінь стояла погожа – як на замовлення, традиційна волинська моква ще десь тільки підступала з-за лісу. А головне – Дана зігрівала своїм гарячим тілом. Вкладала вдома спати Михайлика, залишала його на маму і бігом на хутір. Софія гірко зітхала, потай витирала сльози, але не дорікала, не зупиняла. Як би це вигляділо, якби вона почала відмовляти доньку від коханого, змушувати покинути його, коли він у біді?

Вони приїхали на Покрову. Чомусь любили робити обшуки і забирати людей саме на релігійні свята. Дана побачила на сусідній вулиці чорну автівку та зелену вантажівку, з якої висипав гурт чоловіків у міліцейських та солдатських одностроях. Прибульці ходили від хати до хати, нишпорили у сараях та шопах, зазирали у кожен куток, в кожну ямку.

Дана знетямилася. Обняла Михайлика, наказала слухатися бабусю, не виходити з подвір’я, а сама кинулася до Димки. Бігла через поле і намагалася заспокоїти саму себе думкою, що на хутір «стрибки» не поткнуться, обминуть обійстя самотньої старої жінки. Але ж вона добре знала: якраз хутори вони не обминали. Чомусь терпіти не могли хуторів, як і лісу, ніби бачили в них, відособлених від сільського гурту, якусь вельми приховану загрозу для себе.

Тільки встигла замаскувати Юрка сіном, кинути зверху якусь порвану рядюжку і вскочити до хати, як на подвір’ї чмихнув «воронок», голосно скрипнули сінешні двері і зразу ж різко відчинилися хатні.

– А кто, кто в рукавичке живет?

5

– Спрашиваю, кто в этой чертовой деревянной рукавичке живет? – нетерпляче повторив гість.

Дана підвела голову. Невже знову він? А таки він. Очі – срібна паморозь на осиковому листі, – холодні, пронизливо-колючі, такі, що ніби догола роздягають, під шкіру залазять і груди наскрізь проштрикують, а губи розтягнуті у веселій усмішці до самих вух. Майор Ткачов. Як грім серед ясного неба! Втім, може, вже й не майор, бо одягнутий не у форму. Ті, яких бачила в селі, в міліцейських та солдатських одностроях, а цей ні. Чорне довге пальто, капелюх, мешти. «Ніби до театру зібрався. Тільки краватки не одягнув», – подумала.

Згадка про театр пройняла холодним потом. Аж між лопатками потекли противнющі льодяні цівки. Що було б досі з нею, якби тоді, біля театру, не стояв Арсен?!

Ангел-охоронець не дав їй тоді загинути, впасти у багно. Але через ту нічну зустріч з цим іродом, через ту втечу вона втратила надію потрапити до театру, на сцену, яка й досі їй сниться. Через нього все у її житті поламалося. Хоча, не тільки через нього. Є ще один, Артист…

– Надо же! Кого я вижу! Неужели… э… Дана? Та самая? Я ведь говорил, что от меня не убежишь? Говорил. Говорил, что у меня глаз – алмаз? Говорил. Ну вот. А это кто? Да ты что, прибалдела? Кто это, спрашиваю?

– Моя бабуся, – Дані здалося, що за неї відповів хтось інший, бо це був не її голос.

– Все понятно. Милая и добрая Красная Шапочка принесла своей одинокой бабушке пирожков на хутор. А тут и Серый Волк – зубами щелк, щелк, щелк: «Сейчас я тебя, Красная Шапочка, съе-е-ем!» Или… Нет, сначала «или», а уж потом съем.

Ткачов явно був напідпитку.

– Богоданцю, чого ж ти не запрошуєш до столу? Ниньки ж празник великий – свята Покрова, а в нас такий гість поважний, – Димка, що спочатку оніміла від того візиту, оговталася і поспішила Дані на поміч. Обняла її за плечі, погладила між лопатками, ніби відчула ті льодяні струмочки і витерла їх теплою шкарубкою долонею. – Не мельтешися, моя пташко, заспокойся, все буде добре, – прошепотіла.

– Ох и люблю я этот праздник святой Коровы!

Ткачов голосно засміявся. Певно, йому здалося, що він утнув щось дуже веселе і дотепне. Пішов до другої кімнати, гепнувся на лавку біля стола, накритого старим вишиваним обрусом.

– Куда не зайдешь – везде стол накрыт. А еще говорят, что здесь люди бедно живут. Брешут, хитрюги, западенцы, кулачье недобитое. Ох и брешут!

– Щоб на тебе собаки брехали! Щоб ти зозулі не почув! Щоб тебе хробак за язик вхопив! – прошепотіла Димка свої найстрашніші прокльони і пошкутильгала за непроханим гостем. – Може, наливочки медової?

– Медовухи, что ли?

– Еге ж, з гречаного меду і на семи травах настояна. Через те вона така темненька. Бо ж і гречка, і …

– Да ладно тебе, бабка! Светленькую я уже сегодня попробовал. Сгодится и темненькая. Ставь свою чудо-медовуху!

– Але щоб ви-те знали, то не просто горілка, то дуже, дуже помічна, дуже пользітєльна медовуха. А найбільш для чоловічого здоров’я.