Вересові меди - Страница 72

– Здоровьем меня природа-матушка не обидела. Но лишней силы не бывает – что больше, то лучше. А потом пойдем с тобой, Красная Шапочка, делать «или». У твоей бабушки ведь есть сеновал? Впрочем, можно бабушку отправить на сеновал и тем временем поэксплуатировать ее кровать. Как думаешь, выдержит она нас? А то я бываю очень буйный во время «или». Ну выбирай сама – кровать или сено. Разрешаю. Я сегодня в юморе. А может, ты хочешь с двумя сразу? А? Я ведь не один приехал, а с сюрпризом. Да еще с каким!

Він вийшов у двір.

– Эй, товарищ Лесик! Хошь выпить за празник святой Коровы? – закричав. – Тогда заходи. Чего ты там расселся? Тоже мне конспиратор хренов. Меня притащил в эту глухомань, а сам прячется. Заходи, говорю!

З «воронка» вийшов Федір. Зайшов до кімнати, обвів її якимсь провинно-ностальгійним поглядом.

– Господи! – перехрестилася Димка і аж на стілець упала. – Телесику, це ти?

– Бабка, ты че, сбрендила? – зареготав Ткачов. – У тебя ум за разум заходит, что ли? Нет, это же надо – назвать оперуполномоченного НКВД по особым делам Федора Лесика каким-то Телесиком. Да ты хоть представляешь, что он может с тобой сделать, этот приятный с виду человек? Да от него даже птичка в небо не улетит. И змей тоже не уползет. Не уползет змей, пусть даже не надеется.

– Припиніть, товаришу майор! Ви п’яний! – обірвав Ткачова Федір. – Не слухайте його. Проїжджали ми біля хутора, от і захотілося побачити стару знайому. А ви тут, виявляється, обидві. Ще приємніше.

– Это я-то пьяный? Я? Разве мы не вместе в селе, в того старого пердуна житневкой заправлялись? Теперь ты, значит, ни в одном глазу, а я пьяный? Так нечестно, товариш Лесик!

Ткачов налив червонувато-бурий напій у дві чарки, одну підсунув Федорові, другу підніс до рота, але випити не встиг – Федір забрав її і поставив на стіл.

– Вересовий мед? – усміхнувся іронічно-запитально. – Часом не такий, пані Димко, яким ви пригостили солдатів у Першу світову війну? Бо щось мені не дуже хочеться вмирати і аж на третій день воскресати. У мене на ці три дні, знаєте, пані Димко, дуже багато справ заплановано.

– Боронь Боже! – замахала руками Димка. – Що ти… Що ви-те таке балакаєте, товаришу уполномочений?! Як можна?! То вересовий мед до празника, просто наливочка. І смачна, і помічна. Хіба ж я не пригощала тебе… вас такою, як ви-те в гості приїжджали, про Богоданцю і Юрка Книгу розпитували?

– О, так вы, значит, старые знакомые? Можно даже сказать, друзья? Что ж ты, змеелов хренов, мне не говорил? Информатор ему, видите ли, сообщил… Да ты, оказывается, сам…

– Тоді і ви пили зі мною, – Федір ніби й не чув Ткачова, посміхався до Димки.

– І зараз вип’ю. А чого? Чого б то не випити заради празника святого і гостей? – Димка поставила на стіл ще одного шкалика, налила, перехилила. – Ну от, жива і здорова баба Димка, зараз відкину оцю підпорку та ще й танцювати піду.

Гопца-дрица, на льоду
Старий котить молоду…

– А квіткарочка наша чого ж не п’є?

– А Богоданці не можна пити. Бачите – при надії вона.

– При надії? – Федір аж стрепенувся, уважно обмацав поглядом Данин округлений живіт. – І від кого ж? Чи не від того, кого вона й не бачила від самого весілля? Не бачила, але випадково завагітніла. Може, вітром від нього до неї сім’я перенесло? Як там у вас кажуть? Буває, що й курка співає.

– Да пей?! – перебив його Ткачов, закинув голову, роззявив рота і влив у нього настоянку, одним ковтком відправив її у шлунок. – Ух ты! Прям-таки французский коньяк.

– Шотландське віскі, – хмикнув Федір і випив услід за Ткачовим.

– После первой не закусывают! – заявив Ткачов.

Налили по другій. Потягнулися до тоненько нарізаного сала.

– А пам’ятаєте, Димко, як я у вас рецепт вересового меду випитував? А ви все віднікувалися, віднікувалися! – засміявся Федір. – А ніякого секрету нема. Казочки то все. Але якби він мені був треба… Якби зараз… Від мене ніхто ніякого секрету не заховає. Ніхто! Я тепер найкращий спеціаліст по розкриттю секретів.

– И не спрячется никто! Скоро мы вытащим этого змея из его дыры и снимем с него шкуру. Живьем! Жи… жи… жив…

Ткачов упав головою на Федорове плече. Той відштовхнув його від себе. Голова з розгону гепнулась на стіл.

– А ти мені справді подобалася, – Федір обняв Дану, вткнувся їй у груди. – Дуже. Нікого я так не хотів, як тебе. Якби не той змій… Якби… Все одно я його спіймаю. Все одно… Святий Юрій-Змієборець… А я… А я…

Його тіло раптом обм’якло, навалилося всією ваготою на Дану. Вона висковзнула з-під нього, встала з-за столу. Її душили сльози. Згадувала того веселого хлопця, який гасав за нею на ровері, жартував з Димкою, привозив подарунки. Невже це він лежить на лавці? Невже можливе таке перетворення?

– Нема чого дивитися на него. Втікай! – сказала Димка.

– Куди? Куди я можу втекти? Вони мене скрізь знайдуть, з-під землі дістануть. Від них неможливо втекти, бабуню. І Юрко… Вони ж за ним приїхали. За ним! Федір давно на нього полює, він завжди за ним їздив. Юркові треба втікати. Я могла б із ним. Але ж удома Михайлик, мама. Як мені їх покинути? На кого?! Забирати і їх до лісу на зиму? Хто знає, що там чекає. Та й як би ми зараз вирвалися із села, коли в ньому повно «стрибків»? А ці як прокинуться… Коли вони прокинуться, нам уже спасу ніде не буде. Ніде, бабуню.

– Не прокинуться.

Димку ніби щось за горло душить. Губи посиніли, очі заплющуються, голос не її. Вона ледве ворушить язиком, через силу виштовхує ним слова, зупиняється, довго віддихується між ними, паузи стають все довшими.