Вересові меди - Страница 76

Арсен приїхав на початку вересня. Мав би раніш, але перед самим Берліном отримав важке поранення, тож чотири місяці лікувався у шпиталі. Ще на два тижні затримався у Києві – йому запропонували посаду перекладача при військовому відомстві. Довелося пройти певну процедуру перевірок. Хоча що ж його перевіряти? Чотири роки війни – з трьома «капітальними ремонтами» після поранень. Хіба це не перевірка? Хтозна, може, саме блискуче знання кількох мов, у тому числі й німецької, допомогло йому вижити у цьому кривавому побоїщі. Такі тлумачі і тепер, у повоєнний час, на вагу золота. Відпросився на тиждень, сказав, що треба забрати сім’ю – дружину, сина.

Михайлика ледь не задушив у обіймах. А про Дмитрика навіть не запитав нічого – підняв малого над головою, погойдав, чмокнув у голу п’ятку, аж той засміявся, бо лоскітно, мабуть, стало, і поклав назад у колиску. Певно, кольнуло Арсена у грудях. Бо хоч Дана і не обіцяла при прощанні чекати, але ж так припадала. І ті сльози… Хіба вони не казали більше, як слова?

Авжеж, кольнуло. І різонуло, і запекло так, наче ще одна куля пройшла за міліметр від серця навиліт. Та нічого не сказав, навіть здивування не видав – не дружиною ж її залишав. Але й підступити ближче до Дани не насмілювався. Першого вечора став на порозі кімнати, сперся на одвірок, подивився, як вона годує Дмитрика (засоромилася, відвернулася), і мовчки повернувся назад. Спав з Михайликом, який аж нетямився від щастя і снувався скрізь за своїм довгожданим татком, як нитка за голкою.

Дана відчувала: Арсен чекає, що вона зробить перший крок. Мовчить і чекає. А що вона має сказати? З ним їй затишно і спокійно. Його кохання не обпікає гарячим полум’ям, не збурює у жилах кров, не мучить ревнощами, воно – як оце лагідне вересневе сонце. Вона ніжиться під його теплим промінням, але водночас аж нетямиться від тривоги за Юрка, з нетерпінням жде ночі, щоб хутчіше мчати до нього, переконатися, що він живий, щоб нагодувати і обцілувати його, а потім самій палати і згорати у його обіймах. Залишала маленького з мамою, вислизала з хати і потай, щоб ніхто не бачив, через поле – на хутір.

Юрко дивом не загинув, коли у схроні розірвалася граната. Хлопці вирішили прорити від криївки боковий тунель, що мав закінчуватися аж за галявиною, у гущавині. Розуміли, що рано чи пізно, але їхню підземну схованку можуть викрити. Тож і готували запасний вихід. Не встигли. Але той вузенький коридорчик, проритий ними, і врятував Змієбора. Він якраз зайшов у нього, хотів подивитися, наскільки він продовжився, коли біля самого дуба почулися голоси. У криївці відлунювало кожне слово – спрацювала слухова система, облаштована у стовбурі дерева. Надії на порятунок не залишалося. Один з повстанців вихопив гранату, поклав її під голову, висмикнув чеку. Другий ледь встиг вчинити так само.

Вибухами рознесло криївку, присипало вхід до бокового тунелю, тож «стрибки» не помітили його – забрали трупи, яких так і не опізнали, бо голови було спотворено, і повезли селом. Можливо, хтось із сільських і впізнав своїх – за одягом, за якимись особливими прикметами, але ніхто не підійшов, не видав свого болю, поніс його додому, щоб уже там, за зачиненими дверима, викричати, виплакати. Опізнати рідних перед «стрибками» означало б приректи на каторгу всю свою родину, навіть маленьких дітей.

Юрко вибрався з-під землі уночі – із рваною раною на обличчі і потрощеною лівою рукою. Стікаючи кров’ю і час від часу непритомніючи, доповз до хутора і заховався у шопі, де вже одного разу рятувався. Там його і знайшла Дана.

Цього разу на те, щоб відлежатися у сіні, навіть надіятися не можна було. Тож як тільки Юрко трохи оклигав, взявся однією рукою копати у шопі погрібець. Прилаштував над ним ляду, притягнену Даною від Димчиного льоху. Дана ж прикрила нову схованку сіном. Вдень Юрко лежав у цій тісній криївці, а вночі Дана відсовувала ляду і він виходив на поверхню.

За літо рука майже зрослася. На лівій половині обличчя залишився глибокий рубець. Треба було вибиратися з хутора – ось-ось на нього могли прислати колгоспного трактора, щоб знести хату і зрівняти все обійстя покійної Димки із землею. Такий намір був, коли ще Димка жила: їй пропонували переселитися в село, бо чомусь хутір колгоспному голові – як більмо на оці. Якби не цей чортів палець посеред поля, бурчав Купріян Рабенюк, то можна було б прокладати прямі борозни аж до лісу, а так тракторист мусить робити кола, об’їжджати вересові зарості. А це затримує польові роботи.

Вдосвіта Дана поверталася від Юрка. Вже взялася за клямку, як міцна чоловіча рука стиснула її зап’ястя.

– Може, поговоримо нарешті?

– Про що, Арсене? – здригнулася від несподіванки.

– За день мушу їхати. Хотів би забрати вас… Тебе, Михайлика, Дмитрика. І маму, якщо вона погодиться.

– Мама, може, й погодиться. Я ні.

– Так і будеш усе життя бігати ночами від села до хутора?

Дана аж відсахнулася від Арсена.

– Звідки ти…

– На війні я звик спати, як заєць під кущем: найменший порух, найтонший звук – і сну як не було. Думала, не почую, як ти крадешся з дому і додому? А простежити, куди ти направляєшся, – то вже простіше простого.

– Арсене! Благаю тебе!..

– Цс-с-с… Хто він?

– Не питай. Все одно не скажу.

– Дмитриків батько? Юрко? Авжеж. Міг би й зразу здогадатися. Ти ж не любовальниця, як сказала ота твоя тілиста сусідка, ти – однолюбка. Та все ж мала б у першу чергу подумати про дітей. Що з ними було б, якби тебе раптом підстерегли і вистежили? Що? Ти ж мама.