Вересові меди - Страница 75

К оглавлению

– Що тобі, доню? Ти так кричала… Може, щось подати? Може, молока теплого чи чаю ромашкового?

– Юрко. Він кликав мене.

– Дівчинко моя золота! Немає більш Юрка. Немає! А тобі треба жити. У тебе дитина. Двоє дітей…

– Він мене кликав.

– Мертвий не міг кликати. Тобі приснилося.

– Ні, він кликав!

Вона починає збиратися. Але мама вириває від неї одяг.

– Куди ж ти посеред ночі? Почекай хоча б до ранку.

Розпхинькався Дмитрик. Його плач приводить Дану до тями. Бере його на руки, кладе на подушку біля себе, годує. Чисте дитяче дихання заспокоює і ніби заколисує її. Але як тільки вона починає занурюватися у сон, знову чує:

– Чому ти мене покинула? Чому не приходиш до мене?

Мама і Михайлик сплять у другій кімнаті. Дана кладе Дмитрика на ліжко, обкладає з двох боків подушками, щоб бува не скотився. Хапає з вішака пальто, всовує ноги у чоботи і вибігає з хати. Травневий досвіток ще холодний, пронизливий вітер хапає за голі ноги, пробирається під пальто. Але вона біжить.

Ось і хутір. За чорним мереживом вересових кущів самотньо сіріє хата. За її заплаканими вікнами уже ніколи не усміхнеться Димчине обличчя. Постояла перед дверима і пішла до шопи. Двері зачинені. Впала на них усім тілом, підійшла до торішнього сіна, обійшла копицю з протилежного боку. Там, де вони з Юрком колись цілувалися і де ще минулої осені він ховався від «стрибків», хтось лежав.

Дана не могла відірвати ноги від землі. Стояла і дивилася. Чекала якогось поруху чи голосу. Але чоловік, накритий рядном, не ворушився. Хто він? Чому прийшов саме сюди? Навіщо викликав її через сон Юрковим голосом? Підійшла, обережно відкинула ряднину. Обличчя – суцільна рана, волосся злиплося від крові, що запеклася і почорніла.

– Да-но…

Як він її розгледів? Чи кликав навмання, кликав так, що той голос пробився у сон і розбудив її?

– Юрасю! – впала поруч з ним на сіно. – Юрасю! Тепер я не дам тобі померти!

7

– От любовальниця оцибенська! Тіко їдного на той світ спровадила, а вже ди-но – иншого стрічає, як ні в чому не бувало. Крутить чоловіками, як циган сонцем, марака відьомська…

Ганя Охрімчукова з-за воріт пасе голодними очима Арсена – високого, жилавого, у вже трохи притертому, але так ладно припасованому до його міцної статури військовому однострої і начищених до блиску хромових чоботях. Від нього ще струменять флюїди фронтових атак і чоловічої звитяги. Ганя жадібно вловлює їх своїм носом-бульбинкою і жиполить, жиполить, жиполить. Нібито сама з собою говорить, але так голосно, щоб і він обов’язково почув. Бо ж, може, товариш капітан не знає, яка вона насправді, оця його жінка, що блізірує із себе велику цяцю, оця його рогатниця, що корчить із себе святу, і як «вірно» вона його тутечки ждала. Ая’, зо свічкою над неїним ліжком Ганя, звісно ж, не стояла, але в селі всяке кажуть, а диму без вогню не буває.

Та чого ж би це він мав не знати? Не сліпий же – он придане в пелюшках агукає… Та инший чоловік зняв би попругу зі свого військового однострою та так би провчив невірницю, щоб до нових віників пам’ятала. А він тіко тішиться нею, тіко носиться з нею, як дурень зо ступою. А чим же то його Данка хоріша за инших? Га? А чи вона ж не з того самого тіста зроблена, що инші жінки?

Арсен смикає мотузки на залізній поперечині, пробує, чи добре прив’язані, підштовхує дерев’яне сидіннячко, задоволено прицмокує – гойдалка для Михайлика готова. Тоді повертається до воріт, авжеж, він чув усе, що намагалася вкласти йому у вуха розропушана Ганя, примружує очі, іронічно посміхається:

– О, у вас, шановна, тіста більше. Значно більше, ніж у Дани. Певно, на пудів сім потягне? Чи ви не важилися?

Ганя замовкає на півслові, здивовано глипає на Арсена, підхоплює клунок, що поклала було на землю, різко повертається і сагонить додому. Вона останнім часом лиха на весь світ. Степцьо спершу справді навідувався під виглядом прошака – у лахмітті, бородатий, пофарбований на чорно. Але вже кілька місяців од нього ні слуху ні духу. І Ганя все більш переконується, що никати їй тепер до самої старості солом’яною вдовою, а їхній син ростиме без батька.

А ця блізірка, яка колись і на її Степця затмєніє навела, за носа його водила та з весіллям неодгуляним покинула, і Юрка Книгу з розуму зводила, і з повстанським командиром шури-мури крутила, сама, бач, не зосталася. Хто він, той Змієбор, звідки у тутешньому лісі узявся, Ганя так і не дізналася, але ж то не треба великого розуму, щоб не здогадатися, що від нього, ой від нього, привела Дана свого бахура. Любовальник не так давно загинув, а тут уже нате вам – рідний чоловік: з руками і ногами цілими, з головою не контуженою, з війни вертається, своїми хромовими поблискує – певно, перед самим подвір’ям їх потай надраяв, як два люстерка, щоб його кохана жінка в них дивилася своїми очиськами зеленими відьомськими. Беріг, значить, Бозя Даниного чоловіка, вернув його до неї цілим і неушкодженим.

У тому, що Арсен – Данин чоловік, ніхто в селі й не сумнівається. Авжеж, якщо Михайлик називає його татком, то ким же ще він може бути для Дани? Тільки чоловіком. А якщо Софію Дана називає мамою, то це тому, що вона її свекруха.

Дана нікому не розповідала неймовірну історію свого народження, падіння і спасіння, яку й сама дізналася з таким запізненням. Не говорила і про те, що у неї була сестра-близнючка. А ті, хто знав цю таємницю, вже перейшли у світ інший. Уявити тільки, як би перемивало село кістки покійним мамі Настині, татові Дмитру і Димці! А Дані цього не хотілося. Вона любила цих людей, вони були її родиною.