Вересові меди - Страница 73

– Як це не прокинуться? Що ви надумали? Це… Боже мій! Це ж такий самий верес, як тоді! Так? Так, бабуню? Чи… ще міцніший?

– А то вже не твоє діло… Такий чи инший… Мені перед Господом одвічати. Іди до дитини… Ні, спочатку скажи свому Юркові… хай вибирається з шопи. Він чоловік… Сам собі дасть раду… А ти – додому. Чуєш? Я тебе прийняла на цей світ… не для того, щоб хтось тобі жити не дав у ньому… Іди, Богоданцю… Лети на волю, моя пташечко… Димка не дасть тебе скривдити… Нікого я… так… не любила, як тебе…. Хіба що… ще… його…

Дана підхопила її попід руки, дотягла до ліжка. Кинулася до відра з водою. Але вода вже не знадобилася – Димка не дихала. На синіх вустах застигла загадкова усмішка. Ніби Димка хотіла сказати: «А бач, справдився мій сон. Ниньки ж Покрова…» Хотіла і не встигла. Дана заголосила, стала на коліна, припала головою до Димчиних грудей. Навіщось накрила її ковдрою, ніби від тепла мертва могла ожити. Перехрестила і вийшла з хати.

Рядюжка, якою було накрите місце Юркового сховку у шопі, відкинута аж до стіни, сіно переколошкане. Взялася його розгрібати – нема Юрка. Може, втік. А може… Щось клацнуло угорі. Глянула, а він аж на бантині сидить і автомат напоготові тримає.

– Як же ти туди вибрався? Спускайся хутчіше1

Не стала пояснювати, хто саме навідався на хутір і що сталося у Димчиній хаті. Боялася, що коли розкаже, Юрко не витримає, кинеться до кімнати, пристрелить обох непроханих гостей. Постріли можуть почути у селі, негайно примчать сюди, а йому не вдасться втекти – поранена нога ще не готова до бігання. Сказала, що «стрибки» трохи перебрали і заснули, а поки вони сплять, йому треба втікати. Він притиснув її до грудей:

– Прощай, моє щастя!

– Не кажи так! – стрепенулася злякано. – Скажи «До побачення»!

– Дай Боже побачитися!

Допомогла йому добратися до вересових заростів, постояла, поки він повз поміж бур’янами, і завернула на стежку до села. Юрко встигне, мусить встигнути добратися поповзком через поле до заростів верболозу, а за ними вже рукою подати до лісу.

Вже підходила до крайнього городу, коли почула, як нетерпляче забібікав «воронок» на Димчиному подвір’ї. Мабуть, хтось із «стрибків», що нишпорили селом, не дочекавшись своїх, пішов за ними до хутора. От і бібікає, щоб виходили з хати.

Дана заплющила очі. «Господи! Що зараз буде? Що буде?.. Тільки б вони не кинулися Юрковим слідом! Допоможи йому, Боже!»

Тіла Валерія Ткачова і Федора Лесика, виявлені на хуторі, повезли до міста. Димку поховали на сільському цвинтарі. Судити не було кого. Зійшлися на думці: нещасний випадок, громадянка Домка Калапуша пригостила гостей якоюсь неякісною наливкою зі своїх квіточок і сама ж випила з ними за свято. Якби вона спеціально хотіла отруїти емгебістів, то хіба ж пила б разом з ними? І насильно напоїти ніхто не міг – у хаті більш нікого не застали, хоч навідалися туди, коли тіла були ще теплими.

Але в Туричах у цю версію ніхто не вірив. У селі добре знали про властивості Димчиних вересових медів.

6

Ловці вже не раз дихали йому в потилицю і хапали за п’яти. Але вхопити ніяк не могли – впіймавши облизня, поверталися назад. Він добігав до лісу і розчинявся у ньому, наче раптом перетворювався у лісового духа, розтікався по деревах і кущах, перевтілювався у дикого звіра чи пташку. Вони вже знали всі яри і ярочки, всі потаємні стежки у Лосиному урочищі, розставляли на них капкани і сильця, обстежували кожну п’ядь підозрілої території, навіть щупами проштрикували землю, як сіно у шопах. Намарне. Та їхня зграя усе збільшувалася, і їхнє дике полювання на Змієбора ставало все азартнішим і лютішим. Він водив їх за носа, а доводив до сказу.

Тієї ночі вони були не тільки за ним, але й перед ним. Двоє закляклих і задубілих від нічного провесіннього холоду «стрибків» сховалися у лісових засідках на відстані кількох метрів один від одного. Він випірнув з гущавини і зразу ж зник за колючими заростями ожинника. Але чіпке око одного з переслідувачів встигло зафіксувати його на нижній гілляці старого дуба, що похмуро чорнів за ожинником. «Стрибок» кинувся слідом, поліз на дерево, видерся на самий вершечок, поводив звідти ліхтариком по всій кроні. На ній голосно скрикнув і залопотів крильми якийсь великий птах, але Змієбора не було. Містичний страх охопив азартного переслідувача, він аж затремтів і чимдуж поспішив донизу. І тільки коли зіп’явся ногами на нижню гілляку, відчув, як з дупла у порепаному стовбурі могутнього дуба, що зіяло якраз над нею, війнуло порожнечею.

Інстинкт мисливця за людьми підказав затятому «стрибкові», що це не звичайне дупло. Але він не вистрелив (Змієбора наказано взяти живим) і навіть не присвітив у ту моторошну порожнечу, хутко зістрибнув на землю і побіг до своїх. Та з цього моменту дуб став головним об’єктом його стеження. За голову повстанського ватажка обіцяли винагороду, і він конче хотів її отримати – не важливо, грошима чи підвищенням на службі, аби відзначитися. Відтепер це вже було тільки питанням часу.

Дупло і справді слугувало входом до криївки. Під ним, у могутньому, в кілька чоловічих обхватів, стовбурі аж до самого коріння вибрали дерев’яну серцевину. У стінках того прямовисного лазу зробили зарубки – такі собі імпровізовані сходинки всередині дуба, від крони аж до маленького підземелля. Це була найпотаємніша криївка, підземне пристанище Змієбора й мозковий центр повстанців – тут зберігали документи, друкували листівки, малювали плакати. Люди із села, які восени приходили в урочище збирати ведмеді, навіть не підозрювали, що розміщено у них під ногами і що приховано у стовбурі найближчого дуба.