Вересові меди - Страница 74

Стояла остання квітнева ніч. Двоє ловців, тих самих, які розгадали таємницю старого дуба, заховалися пообіч ожинника. Вони вже третій день приходили сюди і чекали, вперто і терпляче. Змієбор не появлявся. Але вони знали: мусить появитися, мусить. Кортіло пробратися у криївку і влаштувати засідку безпосередньо в ній. Там, вочевидь, тепліше та й це гарантувало б стовідсотковий успіх. Але вони знали: повстанці, полишаючи криївки, нерідко заміновували їх. Тож ніякої гарантії, що у схрон можна потрапити живими і неушкодженими. Доводилося тільки чекати неподалік.

Він випірнув з-за ожинника, як тінь – жодна галузочка не тріснула під ногами, жодна нічна пташка не пискнула спросоння. Хутко промайнув повз засідки, вхопився за сучок на дереві, підтягнувся і спритно, як вивірка, видерся на гілляку. Вони кинулися до дерева водночас, мало не збили один одного з ніг. Із дуба пролунали два постріли і переслідувачі попадали на вологу землю. Та вже опускаючись у дупло, Змієбор помітив, що з-за навколишніх кущів піднімається цілий загін ловців.

Вони щільним кільцем оточили дерево, але жоден навіть до дупла піднятися не встиг. Вибух сколихнув передсвітанкову тишу, високо підкинув і розкидав по лісу сніп колючих стебел з набухлими зеленими бруньками. Поміж ожинником наче запеклася чорна рана. Крізь неї просвічувалася земляна долівка, а на ній – два спотворених мертвих тіла.

Звістка про Юркову смерть застала Дану біля криниці. Захекана Степцьова Ганя чомусь спочатку вихопила у неї відро з водою і поставила на землю, а тоді вже затарабанила, заглядаючи при цьому в очі.

– Там двоє хлопців із лісу… На фурманці… Їх селом возять, показують… Мо’, хто впізнає своїх. Кажуть, то вже останні… Ти би виділа. Ти би тіко виділа, які вони! Один без голови і без рук, у другого ні лиця, ні грудей, тіко вирва… Підірвалися, щоб не здатися. Воно, може, й ліпше отак зразу, аніж потім від мук пекельних… Та й родину тягати не будуть. Але про одного все ’дно знають… То Змієбор – вони давно по його слідах ходили. А хто він правдиво? Мо’, і не з нашого села? Чи таки з нашого? Ти хіба не відаєш? Справді не відаєш? А другий – його охоронець. Про нього теж ніц не звєсно – звідки, чий…

Ганя уважно дивиться на Дану, ніби чогось чекає. Може, її сліз, може, голосіння, щоб потім було що розказати сусідам. Але Дана – ніби з каменю витесана.

– Ти би, мо’, пішла, попрощалася. Думаєш, то така вже тайна велика? В селі ж усі все знають… – Гані аж недобре від того кам’яного Даниного мовчання.

Не побігла. Відвернулася до криниці, вхопилася за цямрину. Хотілося впасти у темне кружальце води і разом з тілом втопити свій нестерпний, невимовний біль. Але дитинча у животі раптом заворушилося, засукало ніжками. Ніби прочитало її думки, злякалося і благало не робити цього. Воно ж іще білого світу не бачило, а побачити дуже хоче. Мовчки відштовхнулася від криниці, мовчки пройшла до хати і впала на ліжко. Ганя принесла слідом відро з водою, поставила на табуретці біля дверей, мовчки кивнула головою до Софії і вийшла.

Наступного ранку біля хати зупинився “воронок». З нього вийшло двоє в одностроях. Софія вийшла назустріч. Дана не чула, що вона їм говорить, але з того, як мама показує у бік обійстя сільської повитухи Явдохи Мільчиної, зрозуміла: пояснює, що Дана має народжувати. Молодший невпевнено стенув плечима, старший закрокував поперед нього до хати. Глянув на усміхненого Михайлика, який довірливо потягнувся до незнайомих чоловіків.

– Де твій тато?

– На війні, – враз посерйознішав Михайлик.

– Кого воює? – у голосі «стрибка» неприхована підступність.

– Німців, – сказав Михайлик.

– На відміну від вас, – не стрималася Дана.

Різкий біль розітнув їй низ живота і гострими голками пронизав аж до грудей. В очах потемніло. Зойкнула і зразу ж закусила вуста, щоб не налякати Михайлика. Понад усе боялася, щоб ці предчасні пологи (сподівалася на них через два тижні) – не закінчилися смертю дитини. Чоловік, який щойно випитував Михайлика, зробився червоний, як буряк.

– Ми теж на фронті. У вас тут є ще гірші за німців!

– Михайлику, біжи за бабусею! – вона відправила малого з кімнати і випустила свій біль на волю. Її крик оглушив молодшого «стрибка». Той затулив вуха руками і кинувся до дверей. Старший хмикнув.

– Ти б у мене побалакала, якби не це. Ти б у мене покричала. І з явним жалем, що не по його вийшло.

– Рожай свого бахура. Ще зустрінемося. Я тобі тоді поясню, з ким ми воюємо.

Під вечір народився Дмитрик. Дана давно вирішила: якщо народиться син, то назве його цим іменем. У неї було два тата – Михайло і Дмитро. Отже, і брати мають бути Михайликом і Дмитриком.

За три дні їй приснився сон. Навколо Димчиного хутора рясно-рясно цвіте верес. Цвіт наче переходить у полум’я і звивається аж до неба. Вона береться обривати квіти, дивується, що вони такі гарячі, але не обпікають пальців, і раптом чує, як хтось її кличе. Голос тихий-тихий і слів не можна розібрати, тільки «Дано!». Спочатку їй здається, що це Димка. Вона розгортає кущі з рясними червоними гронами квітів, підходить до подвір’я. Голос стає чутнішим, він лине від шопи.

– Дано! Чому ти не приходиш? Чому ти мене покинула?

Вона кидається до шопи. На сіні, там, де вони ще колись, у першу свою закохану весну, цілувалися з Юрком, спиною до дверей лежить чоловік. Вона, як зачарована, йде на його голос. Чоловік повертається. У нього залите кров’ю обличчя. Але вона впізнає його.

– Юрасю-ю-ю-ю!..

Розплющує очі, витирає сльози. Над нею перелякана мама.